Сочинения

(4голосов, средний: 3,00 out of 5)

Загрузка...

 Усе далі йдуть у минуле події Великої Вітчизняної війни, але вони не стають історією. Книги про війну не сприймаються як історичні добутки. Чому? Військова проза сімдесятих-вісімдесятих років загострила істотні для життя сучасної людини проблеми: морального вибору, історичної пам’яті. У цих книгах відбуваються твердження тих моральних норм, без яких немає й «мирного життя». «Від уміння жити гідно дуже багато чого залежить у наш тривожний час», — уважає Б. Васильєв, один із кращих авторів лейтенантської прози. Всі, про що писав автор, — не по наслышке. Васильєв добровільно пішов на фронт після закінчення школи. Був лейтенантом. Письменник бачив, як на війні не просто гинуть солдати. На війні вбивають не людей взагалі, а людини. Живого, теплого, думаючого. І цілком конкретного: зі своїм прізвищем, ім’ям, любов’ю й радістю. Всі свої почуття, думки Васильєв передав у повісті. Автор хоче, щоб люди іншими очами подивилися на мир. У роки Великої Вітчизняної війни ми втратили кілька мільйонів чоловік. До цього додамо любов, що недолюбила; мрії, які недомріяли; пісні, які не доспівали; дітей, які не народилися.

Васильєва цікавила не сама війна, не бою, а життя й смерть людської душі на війні. Діючих осіб у произведении небагато, час дії стислий. І от на такій вузькій ділянці ведеться глибинне дослідження характерів, учинків і мотивів цих учинків. Герої в повісті «А зорі тут тихі…» попадають у драматичні ситуації, їхньої долі — оптимістичні трагедії. Герої — учорашні школярі, а тепер учасники війни. Васильєв, як би перевіряючи персонажів на міцність, ставить їх в екстремальні обставини. Письменник уважає, що в таких ситуаціях найбільше яскраво проявляється характер людини.

Б. Васильєв підводить свого героя до останньої риси, до вибору між життям і смертю. Умерти із чистою совістю або залишитися жити, заплямувавши себе. Герої могли зберегти собі життя. Але якою ціною? Потрібно лише мало-мало відступитися від власної совісті. Але герої Васильєва не визнають таких моральних компромісів. Що потрібно для порятунку дівчин? Кинути без допомоги Васко-ва й піти. Але кожна з дівчин робить подвиг у відповідності зі своїм характером. Дівчини були чимсь скривджені на війну. У Риты Осяниной убили коханого чоловіка. Залишилася дитина без батька. У Женьки Комельковой на очах розстріляли німці всю сім’ю.

Про подвиги героїв майже ніхто не знає. У чому складається подвиг? У цієї жорстокої, нелюдськи важкій боротьбі з ворогами залишитися людиною. Подвиг — це подолання себе. Ми виграли війну не тільки тому, що були геніальні полководці, але були й такі непомітні герої, як Федот Васков, Рита Ооянина, Женя Комель-кова, Ліза Бричкина, Соня Гурвич.

Істинно людські відносини між «бійцями» покаже Б. Васильєв. Комендант роз’їзду старшина Васков піклується про кожну дівчину. Стежить, щоб не сиділи на каменях, не промочили ноги, не занедужали. Не забуває похвалити й сказати душевно. «Лапнику їй притяг. Устелив, шинеллю своєї покрив:

• —          Відпочивай, товариш боєць.
• —          А ви як же без шинель-те?

А я здоровий, не боись. Видужай тільки до завтраму. Дуже тебе прошу, видужай. «Хотів на каменях сісти, да Гурвич раптом затримала, швидко шинельку свою підсунула». Герої — Рита й Женя — дивно сумлінні: не кинули в лиху старшину, а попрощалися, обійнялися й прийняли свій останній бій. Особисто мені читати цей добуток було дуже важко. На війні вбивають солдат, але люди свыклись із думкою, що солдат — чоловічого роду. Це — брат, син, це — чоловік і батько, це — улюблений, це — друг і товариш. Це — завжди чоловік. На війні були вбиті не тільки чоловіки, але жінки й діти. І, убиваючи їх, війна вчиняла злочин проти людяності, проти совісті, проти розуму. Убиваючи жінок, війна вчиняла злочин проти майбутнього. Тому що разом з жінкою вбивала дітей,

. онуків. Убиваючи жінок, фашизм рубав коріння людства.

Сорокові роки — фатальні в нашій історії. Росія була не підготовлена до війни. Підготовлених чоловіків було мало, а в бій ішли жінки й діти. Уряд не забезпечував матеріально людей. Люди без даху, без сім’ї, голодні. Це страшна картина.

Мені сподобалося, що закінчується повість не зовсім трагиче-

ски. Васильєв нам показує, що добро завжди перемагає зло. Ще є надія на порятунок. Дівчини загинули, ио залишився старшина Басків. Син Риты живе з гарною людиною, що його виховує. Басків і Ритин син розповідять ці трагічну історію наступному поколінню. І цим мужнім, сильні духом дівчини назавжди залишаться в пам’яті людства як герої Великої Вітчизняної війни.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Повість Бориса Львовича Васильєва «Завтра була війна» написана в 1972 році. І поряд з іншою повістю цього письменника «А зорі тут тихі…» стала одним з найкращих і відомих у нашій країні добутків про період Великої Вітчизняної війни. Ця приголомшливою своєю простотою й правдивістю повість відкриває ока читачів на самий важкий і прекрасний час у нашому житті — юність. Талант письменника виразився, головним чином, у тім, що він зміг дивно точно описати цей період людського життя, хоча сам був уже далеко не парубком.

Повість починається прологом і закінчується епілогом. Через пролог Васильєв уводить читача в мир своїх спогадів про юність, знайомить зі своїми колишніми однокласниками й учителями, зі школою й родителями тощо. Одночасно письменник як би міркує, обмірковуючи й переоцінюючи все, що відбулося з ним сорок років тому.

Основна частина — це оповідання про життя автора, написаний так, начебто він по ланцюжку витягає одне за іншим спогаду зі скриньки своєї пам’яті. Починаючи описувати однокласників або яку-небудь подію, вона перемикається на більше ранні події, потім знову вертається до нього й так далі. Разом з письменником ми переміщаємося те в третій, то в п’ятий, то в дев’ятий клас, згадуючи уривками минулі події. Незважаючи на таку незвичайну й складну структуру, ці спогади не заплутують нас, не дозволяють заблудитися в досить складному ланцюжку міркувань, втратити нитка оповідання, але, навпроти, складаються дивно спритно й точно, становлячи завершений характер повести, що, безсумнівно, свідчить про майстерність письменника.

Епілог підсумовує повість, різко, але проте гармонійно вливаючись у зміст. Ми знову виявляємося майже на сорок років уперед, в 1972 році, міркуючи разом з автором над минулим.

У центрі оповідання виявляються трохи однокласників. Іскра Полякова — жвава й цілеспрямована дівчинка, що мріє стать комісаром, відмінниця, активістка, редактор стінгазети. Подруги завжди йдуть до неї за радою, і для всіх в Іскри є точна й влучна відповідь, рішення самих нерозв’язних проблем і питань. Правда, наприкінці повести Іскра сильно міняється, вона починає сумніватися в тих «істинах, які так старанно вселяла їй мати. Тобто Іскра поступово взрослеет.

Зина Коваленко — вітряна й непостійна. Іскра говорила, що вона теперішнє дівчисько. Всі свої питання Зина вирішує або за допомогою Іскри, або довіряючись безпомилкової інтуїції. Але й вона починає взрослеть, почуває, що подобається хлопчикам, і навіть здобуває наприкінці повести самостійність і розважливість Іскри.

Вика Люберецкая — сама загадкових і незрозуміла для однокласниць дівчинка. Вона, схоже, була морально старше їх і тому до дев’ятого класу не мала друзів. Вика піднесена своїм батьком, уважає його ідеалом, любить до самозабуття. Найстрашніше для неї — це сумніватися в батьку. І коли його заарештовують, Вика кінчає життя самогубством не з капризу, а як доросла людина.

Дорослішання дівчинок відбувається спочатку фізично, а потім морально. Трохи по-іншому взрослеют хлопчики, вони як би тягнуться за своїми повзрослевшими однокласницями. Так, хулігана Сашка Стамескина бере під свою опіку Іскра, робить його відмінником, записує в авіакружок, а потім допомагає йому влаштуватися на авіазавод.

Жора Ландыс, вірний друг і помічник всіх хлопчиків класу, закохується у Вику й прагне повзрослеть. Той же процес відбувається й з деякими іншими хлопцями.

У принципі можна сказати, що ініціатором всіх цих вікових змін мимоволі став новий директор школи — Микола Григорович Ромахин. Його незвичайна система виховання не сковує дорослішання й духовний пошук дітей, а, навпаки, провокує дорослішання.

Антиподом Ромахина в повісті є класна керівниця й учитель літератури Валентина Андроповна (Валендра, як неї називають хлопці). Її не влаштовує розпорядок нового директора в школі. У майже відкритій боротьбі з ним вона використала всі засоби, наприклад, писала доноси у вищі інстанції, сперечалася тощо. Однак Валентинові Андроповну не можна вважати негативним персонажем. Автор пише, що вона абсолютно искренно вірила в правильність своїх переконань, у те, що новий директор губить школу. І ця щирість зрештою дозволила їй знайти загальну мову з повзрослевшим класом і змінитися.

Велике значення другорядних персонажів у повісті. Учителі літератури й директори не можна віднести до них, тому що навколо їхніх взаємин розвертається основний конфлікт повести. Другорядні персонажі — це батьки учнів і два вчителі, що не беруть участь у конфлікті. Батьки, виховуючи своїх дітей, створили свою точну копію, зі своїми рисами характеру, але всі вони з розумінням сприйняли дорослішання своїх дітей, їхнє нове розуміння дійсності. І навіть товариш Полякова — мати Іскри, — «залізна» жінка, що звикла командувати дочкою, як підлеглим, зустрівши відсіч повзрослевшей Іскри, упокорюється, зрозумівши, що це повинне було відбутися. Те ж можна сказати й про батька Вики Люберецкой, що мимоволі змінив життя багатьох дітей, ставши їхнім ідеалом.

Тематика добутку виражається саме  цим  дорослішанням

 (про яке я говорив вище, описуючи героїв окремо). Основною ідеєю, що пронизує думкою добутку є те, що ні & якому випадку дорослим не можна впливати на дорослішання дітей, виховувати їх, звичайно, необхідно, але дорослішання йде своїм особливим шляхом.

Втім, така ідея простежується лише в основній частині повести, а в пролозі й епілозі з’являється нова ідея. Тема прологу й епілогу — спогаду автора про свою молодість. А ідея виражається в тім, що запам’ятовується в житті тільки саме прекрасне — юність. Повість називається — «Завтра була війна», але про війну в ній практично нічого не сказано, і це не випадково. Війна не фігурує в дії повести, а як би випливає з її змісту, логічно завершуючи шкільні роки. Борис Васильєв пише, що різниця між поколінням його молодості й нинішнім полягає в тім, що вони знали, що війна буде, а ми знаємо, що її не буде, і щиро в це віримо.

І зараз, через сорок років, у поїзді, що символізує життя, ці вічні дев’ятикласники згадують не війну, не те, як горіли в танку і йшли в бій, а те, що було до цього.

Ця повість торкнула мене до глибини душі. На багато чого відкрила ока, багато чого в житті роз’яснила й допомогла зрозуміти. Борис Васильєв, безумовно, талановитий, тому що повість читається на одному подиху й залишає в душі незгладимий слід. Мені, як дитині, хоча й взрослеющему, було досить корисно глянути з боку на власне життя, щось переглянути у своєму світогляді.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Федір Абрамов — широко відомий у нашій країні письменник і критик. В 1993 році вийшло повне зібрання творів письменника вперше, уже після смерті Федора Абрамова. До цього до читача доходили лише рідкі видання в журналах і «знівечені» цензорами збірники, кожний з яких авторові доводилося буквально пробивати до друку місяцями, а іноді й роками. Федір Абрамов барвисто малює справи й долі людей російського села під час Великої Вітчизняної війни й у післявоєнні роки. Тема колективізації, знищення селянства — основи російської духовної культури — звучить у письменника в більшості його добутків. Особливо близький Абрамову Росіянин Північ — батьківщина письменника. Там він почав свою трудову долю, що увібрала трагедійний досвід сільського підлітка, що випробував лиха колективізації й напівголодного існування 1930-х років, ранній досвід бездоглядності й братньої взаємодопомоги, досвід ополченця-фронтовика, а потім — досвід людини, навіч, на своїх земляках, на сім’ї брата, що зштовхнувся з післявоєнним лихоліттям, з безправним положенням селянина, позбавленого навіть паспорта, майже нічого не одержує на трудодні й податок, що платив, за те, чого в нього не було. Тому Абрамов прийшов у літературу з величезним життєвим досвідом, з переконаннями заступника народного.

У першому романі «Брати й сестри» могутньо зазвучала живаючи багатоголосе народне мовлення, засвоєна письменником з дитинства й завжди харчувала його книги. Романи «Брати й сестри», «Дві зими й три літа», «Шляху-роздоріжжя» і «Будинок» становлять тетралогію «Брати й сестри». Об’єднані загальними героями й місцем дії (північне село Пекашино), ці книги оповідають про тридцятирічну долю російського північного селянства починаючи з військового 1942 року. За цей час зостарилося одне покоління, змужніло друге й підросло третє. І сам автор знаходив мудрість зі своїми героями, ставив усе більше складні проблеми, вдумувався й удивлявся в долі країни, Росії й людини. У пору роботи над романами створювалися й кращі повісті й оповідання письменника: «Дерев’яні коні», «Пелагія», «Алька», «Поїздка в минуле», «Баби», «Про що плачуть коня».

В 1974 році було закінчено одне із самих яскравих і значних добутків Абрамова — повість «Поїздка в минуле». Вона не побачила світло при житті автора, її видали лише в 1989 році, через  п’ятнадцять років.   Ця повість,   на мій  погляд,  перевершує інші по ємності й лаконічності, по глибині соціального аналізу й гостроті конфлікту, Абрамов зосередив увагу в повісті не на подіях, а на свідомості й психології людей, на самих згубних наслідках політики партії у двадцяті й тридцяті роки, які проникнули в душі людей, у характери, життєві орієнтації. У повісті порушені ті сложнейшие політичні, соціально-історичні й філософські проблеми, про які в повний голос заговорили зовсім недавно і які дотепер чекають теперішнього осмислення: трагедія колективізації й розкуркулювання, протистояння фанатиків революціонерів і справжніх гуманістів, хоронителів загальнолюдських цінностей, прозріння й джерела трагедії людей, зламаних страшним пресингом радянської ідеології, тиском на людей протягом довгих десятиліть. У центрі повести лежить історія життя Микши До-билина — сільського конюха, алкоголіка. Микша — жертва свого минулого. Він все життя вірив у те, що його дядьки — революціонери- коллективизаторы — чесні, шляхетні, відважні люди, які піклувалися про загальне добро. Прозріння виявилося для нього настільки страшним, що вбило його зсередини. «Методій Кобылин, хоч і дядько тобі рідний, а собака була людина. Скільки його на світі немає? Двадцять років, а може, більше, а люди й тепер ще із-за нього плачуть. У кажинной селу безвинних людей сказнил, а в нашій волості зараз десять мужиків», — розповідала стара На Микше. Міф про трагічну загибель дядька Олександра дійсно виявився лише міфом: «А насправді п’яний дядько зґвалтував беззахисне п’ятнадцятирічне дівчисько, що забирала комендатуру, а брат цього дівчиська — чотирнадцятилітній пацан — убив дядька…» А Микша вірив у те, що розповідали в обласному музеї: він відрікся від рідного батька, щоб «показати революційний приклад», він відмовився від батьківського прізвища. Микша довідається, що його батько був чесною й працьовитою людиною, але вже було пізно чого-небудь виправляти.

Сцени розкуркулювання, життя «позбавленців» або засланих на Північ селян відбивають реальні події того років: «У нас у селі стали колгосп робити — варта кричи. Три господарства за планом распотрошить треба, а де їх взяти?» «А в цьому самому тридцятому році що отут робилося… По двох, по трьох мертвяка за ранок витягали. З розкуркулених. З південних районів які до нас, на Північ, минулого вислані. Жах скільки їх у нашому селі було! Все літо баржами возили». Ці сцени говорять самі за себе. Розстріли, убивства, повне руйнування сільського побуту, ріки крові й страждань…

«Розкуркулювали найбільш розторопних, господарсько-ініціативних мужиків. Побудував млин, завів смолокурню, маслоробку виписав — ворог. Ворог кожний, хто проявляв хоч яку-небудь ініціативу. Бажаний, ідеальний громадянин — ледар, ледар», — писав автор про проблему розкуркулювання.

Глибина проблематики в книгах Абрамова пов’язана з достовірним знанням життя російського села, душі й характеру селянства, розумінням його трагедії в радянський час.

(Еще не оценили)

Загрузка...

На уроках літератури ми познайомилися з багатьма авторами і їхніми добутками. І кожний добуток відповідало своєму часу. Зміни, які відбувалися в шістдесятих-сімдесятих роках, у першу чергу відбилися в добутках про село з її побутовими, моральними проблемами. У повісті «Алька» Федір Абрамов розкрив істотні проблеми, які хвилюють героя, його почуття, думки. Він майстерно намалював образи своїх героїв, і тому ми бачимо, які зміни відбуваються в суспільстві. Ми почуваємо переживання автора — він пропускає все происходящее через серце. Важко й нам залишитися байдужими. Абрамов розумів роль «сільської прози», моральні початки цінностей, накопичених багатовіковим духовним досвідом народу. Не випадково Федір Абрамов вибрав героїнею Альку — звичайне сільське дівчисько, що виїхала в місто.

У добутках на сільську тему гостро оголюються життєві протиріччя. Абрамов прагне до ліплення характерів, а не до гострих сюжетних положень. Він велика увага приділяє етичним проблемам, формуванню моральних переконань, заснованих на поданнях про призначення людини, його справи й поводженні. У повісті «Алька» — проблема вибору героєм вірного шляху, свого місця в житті. Алька перебуває в пошуках свого «я». Природно, що в її свідомості відбуваються зміни. І щоб підсилити значимість цих змін, Абрамов малює образи насінь. Вони не сприймають нову Альку. Автор прагне з’єднати глибоку правдивість життя зі створенням образів самобутніх героїв. Головній героїні Абрамов протиставляє її колишніх подруг і друзів, тітку Онисію, сільських бабів.

Знайомство з Алькой відбувається в селі, коли вона приїжджає назад з міста відвідати тітку Онисію й побувати на могилі матері. З перших рядків автор як би виділяє Альку із загальної сільської юрби. Сільська душою, зовні вона виглядає як міський житель: червоні шовкові штани, біла кофточка із глибоким вирізом на груди, модні туфлі на широкому каблуці, чорна сумочка на ремінці через плече. Алька хоче показати себе, найчастіше перебільшуючи щирі значення. У повісті розкривається конфліктна ситуація, у якій проявляється сила моральних переконань і висота свідомості героя. Порив почуттів Алі непередбачений. Коли вона виявляється в будинку батьків, неї переповняють емоції й спогади про матір. Алька вирішує залишитися в селі, але, приїхавши в місто за речами, втрачає рішучість. Вона хоче працювати стюардесою, побачити мир, але також вона хоче піти по стопах матері, бути схожої на неї. Я думала, що Алька все-таки залишиться в селі, адже там її корінь, але неї потягнуло в місто. Може бути, вона думала, що в місті життя її зложиться, збудуться її мрії. У селі до неї ставилися як до чужого. Це, напевно, і переважило в її рішенні виїхати.

Життя в селі вся на очах. Тому й сором перед селянами був великий, і традиції поваги в старшим, праці, порядку були міцніше. Люди почитали совість, сором і честь. Алька показала відсутність сорому перед селянами, коли скинула із себе одяг і пішла купатися голышом, зневага традиціями поваги до старшого (розмова з бабами), скромності, коли Алька на очах в усіх у клубі танцює з усіма робітниками підряд. Все це приводить до того, що люди від її відвертаються. От таке поняття про норму моральності в селян.

Абрамов — майстер слова! З якою вірогідністю, він зображує побутові деталі, обставини, колоритність мови персонажів. Звертаючись до джерел народного світовідчування, автор використає фольклор. Абрамов створив целую галерею образів. Автор з тонким почуттям гумору створює образи. І ми відразу представляємо їх. Федір Абрамов допомагає осмислити глибинні основи характерів (як позитивних, так і негативних). Він використає внутрішній монолог героїні, щоб яскравіше показати образ Альки, що зломився під вагою обставин, оказавшейся у владі помилкових міщанських прагнень. Життєві протиріччя є засобом розкриття характеру.

Успадковуючи традиції М. Горького, А. Толстого, М. Шолохова, К. Федіна, Федір Абрамов розвиває тему «сільської прози» і наступність моральних початків. У цій повісті сполучаються міркування про прекрасні пориви й попусту розтрачених си-

лах, міркування про місце людини в житті. Життя в селі нелегка й зараз. У людей немає культурного дозвілля. Важка робота й пияцтво займають увесь час сільських жителів. А Аля людин, що шукає високі моральні цінності. Вона не може сидіти на місці й чекати, коли прийде її година. Алька наближає його самотужки. Вона самовпевнена й повна сил. Мені здається, що Аля все-таки доможеться своєї мети, знайде свою дорогу в житті.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Більше десяти років тому вийшов у світло роман Чингиза Айтматова «Плаха», Цей добуток залучає читачів своєю проблематикою й незвичайними героями. Діючими особами цієї книги стають збирачі анаші, парубок, вигнаний з духовної семінарії за єресь, що були зеки, «кулаки». Автор приділяє багато уваги відносинам між людьми й природою. Це дуже важливо, тому що, чим більше ми довідаємося про людські взаємини, про вчинки людей, тим краще ми розуміємо один одного, адже кожних чоловік — це цілий мир, якому можна вивчати вічно. Прочитавши цю книгу, розумієш, як складно часом можуть переплітатися долі людей, як сильно їхнього життя залежать від обставин і від дій інших людей.

У романі «Плаха» можна виділити три основні сюжетні лінії, зв’язані загальною проблематикою. Перша лінія — це доля пари вовків — Акбары й Ташчайнара. У цій книзі з перших рядків вражає те, що Айтматов починає своє оповідання з оповідання про вовків, а не про людей. Але, продовжуючи читати, розумієш, що автор зробив це навмисно. Долі людей не раз пересевікаються з долею звірів. Вовки були змушені покинути степу після того, як люди влаштували там гігантську бойню — полювання на сагайдаки, під час якої загинули їхні перші вовченята. Пари вовків пішла ближче до гір, до озера, але й народжені там щенята загинули, коли люди підпалили очерети навколо озера. Акбара й Таш-чайнар перебралися в гори, сподіваючись, що там вони врятуються від людей, але їх останніх чотирьох вовченят украв з нори в горах людин. А коли вовки почали мстити за своїх дітей, люди вбили і їх.

Друга сюжетна лінія пов’язана з долею Авдия Каллистрато-ва — парубка, якого вигнали з духовної семінарії за єресь, після чого він став кореспондентом газети. Але Авдий почував, що це не його покликання, і постійно шукав своє призначення, зміст свого існування. Він вирішив поїхати в Мо-юнкумские степу із групою «гінців» (збирачів анаші), щоб написати про їх статтю. Але газетний нарис був тільки офіційним приводом; насправді він поїхав, сподіваючись, що йому вдасться вмовити цих молодих хлопців, майже хлопчиськ, кинути їхній небезпечний промисел і покаятися. Йому це не вдалося, як не зміг він і надрукувати свої «степові нариси». Розчарований, Авдий вертається в Жамгак-Саз, куди він їздив з «гінцями» і де він зустрів і полюбив біолога Інгу Федорівну, що так само, як і він, займалася проблемою боротьби з анашой. Але Авдий не застає її в місті і йде на вокзал, де його підбирає для «сафары» (полювання на сагайдаки) «Обер-Кайданів — колишня людина… у минулому військовий, причому зі штрафбату».

Айтматов описав цю *сафару» так, що читачам стає ясна практична неможливість мирного співіснування людської цивілізації й дикої природи степів. Авдия, що стали випадковим свідком цієї бойні й пытавшегося вмовити Канда-лова і його поплічників припинити полювання й покаятися, зв’язали й кинули в кузов машини, а потім розіпнули на дереві й залишили вмираючого парубка одного.

У третій частині з’являються нові герої, чиї долі тісно переплітаються з долею Акбарьг і Ташчайнара. Бідний чабан Базар-бай знайшов у горах лігвище вовків і забрал відтіля чотирьох щеняти. Цей його необдуманий учинок став причиною багатьох лих у цілому радгоспі. Вовки почали мстити людям: вони задерли багато овець і навіть накидалися на людей. Але більше всіх постраждали Бостон і його дружина Гулюшкан: вони втратили найдорожче, що в них було, — сина Кенджеша.

Роман залучає читачів не тільки змістом, але й проблематикою. Автор зачіпає багато важливих проблем, які знаходять своє відбиття в різних частинах книги. У їхньому числі питання про те, що ж робить людини людиною.

Людям даний великий дарунок — здатність мислити, і вона повинна допомагати людям полюбити мир, життя й все живе. Однак люди, які краще інших повинні розуміти ціну життя, мучать і вбивають не тільки диких звірів, але й один одного, знищують життя, захист і охорона якої не обов’язок, а покликання людини. «Гінці» за анашой побили й скинули з поїзда Авдия, надіясь, що він не виживе. А коли цей парубок у другий раз спробував піти проти суворої дійсності й зупинити безглузде жорстоке вбивство сагайдаків, це коштувало йому життя. Люди, що розіпнули Авдия, не пошкодували його. Такі, як вони, просто не знають, що таке жалість. Але Авдия пошкодувала вовчиця Акбара, що він побачив за кілька митей до своєї смерті. І в читачів виникає питання: у кому ж тоді більше гуманності, людяності?

Дикі тварини здатні жалувати нас, чому ж тоді ми не можемо зрозуміти й пошкодувати їх? Їм адже властиві всі ті ж почуття й переживання, що й людям. Люди співчували Гу-люшкан, що, втративши сина, вила так само, як Акбара, коли в неї украли її вовченяти. Але виття вовчиці замість жалості викликав у людях тільки злість. Люди в радгоспі не могли простити вовків, що вбивають худобу й нападають на людей, бажаючи помститися їм за всіх своїх дитинчат. Але ми можемо зрозуміти Бостона, що застрелило Базарбая, якого він уважав винним у смерті свого сина.

У романі багато уваги приділяється людським взаєминам. Айтматов показує, до якої низькості, до яких злочинів можуть довести людину заздрість і бажання жити краще інших. Коли Авдий запитав в «гінців», Бог або гроші для них важливіше, навіть маленький Ленька відповів, що гроші, тому що вони дають можливість жити краще, ніж живуть багато з людей, що заробляють на життя чесною працею. Але чесно працювати можна теж по-різному. Бостону, що вкладав всі сили в роботу, багато бідних чабанів заздрили, деякі навіть ненавиділи його за те, що в нього все було краще, ніж у них. За це Бостона з «передовика виробництва» перетворили в «кулака». А парторг Кочсор-баев намагався перешкодити «кулакові» домогтися більшого. Все це відбувалося тому, що та ж державна ідеологія, що не допускала можливості існування таких пороків, як наркоманія, була проти будь-якої нерівності. Айтматов прекрасно розумів протиприродність ситуації, у якій для загальної рівності все повинні жити й працювати однаково погано, а не однаково добре. Для підтримки такого порядку в державі окремих людей, пытавшихся боротися за справедливість, відправляли на плаху. Але автор показує читачам, що держава й суспільство, які перекручують життя й долі людей і не обертають уваги на свої внутрішні проблеми, з яких наркоманія, можливо, не сама серйозна, самі йдуть до «плахи». Така критика системи в той час, коли був написаний цей роман, була дуже сміливим кроком.

У наш час проблеми, що зачіпають у романі «Плаха», уже не так злободенні, але багато хто з них усе ще актуальні. Тому я вважаю, що ще не одне покоління людей, серед яких завжди є й прагнучою власною працею домогтися успіху, і що намагаються направити інших на шлях щирий, і просто бажаючі краще зрозуміти людські взаємини й характери інших людей, будуть із більшим інтересом і задоволенням читати роман Ч. Айтматова «Плаха».

(Еще не оценили)

Загрузка...

На порозі третього тисячоріччя людство знову й знову шукає відповіді на вічні питання про сенс життя, про суспільство й людину, їхньої відповідальності за сьогоднішній день. Саме за сьогоднішній, тому що завтрашнього може й не бути. Існування й руйнуюча дія ядерної зброї, освоєння космосу у військових цілях, що залишає бажати кращого екологія — все нагадує й попереджає про можливу катастрофу всієї цивілізації. Ніхто нікого не переможе, ніхто не уцелеет поодинці. Рятуватися й рятувати треба всім разом. Суспільство — це люди, а люди бувають різними. На що здатно суспільство, якщо в ньому замість культу релігії затвердиться культ насильства, наживи за всяку ціну? Безпристрасного, байдужні, споріднення не пам’ятають манкурты — невже такі люди зможуть забезпечити прогрес і потрібні суспільство? Що удержить людей і змусить соромитися аморальних учинків? Совісно, соромно — адже за це не платять, не карають. Мій зручний мир, мої інтереси й інтереси суспільства — як гармонійно об’єднати їх? Ці питання нещадно ставить життя, і всі люди здають цей іспит, як роблять це й герої роману Чингиза Айтматова «И довше століття триває день».

Чингиз Торекулович Айтматов увійшов в історію російської літератури «Повістями гір і степів», які дихали молодістю, свіжістю, любов’ю до рідного краю, до людей, що живуть у горах Тянь-Шаню, що  оточують велике озеро Іссик-Куль. Минаючи нескільки таких же світлих і радісних повістей, Айтматов почав замислюватися про глибокі проблеми всього людства, і у творчості зазвучали тривожні ноти. Уперше ж відчуття болючого шоку читач випробував від повісті «Після дощу» («Білий пароплав»). І протягом наступного років письменник формулює всі нові й нові соціальні, психологічні, загальнолюдські проблеми, що хвилюють сучасність. І от отут з’являється перший роман Айтматова, що вбрав у себе багаторічна праця, переживання й міркування письменника. Це й був «Буранний полустанок», що більше відомий за назвою «И довше століття триває день».

Незважаючи на настільки величезну філософську роль, роман захоплює не відразу. Філософський епіграф з «Книги вболівай» X століття, незвичний початок: «Було потрібно велике терпіння в пошуках видобутку по висохлих байраках і облисілих балках», літній казах везе ховати свого друга на родовий цвинтар — зовсім іншим, далека моїм інтересам життя відкривається на перших сторінках роману. Але повна схованої сили, точна проза Айтматова захоплює, і поступово починаєш відкривати глибинний зміст що відбувається, таємну взаємозв’язок подій, осягати в слові внутрішню роботу душі письменника, про що він і говорить в епіграфі.

Сюжет роману простий: мышкующая голодна лисиця виходить до лінії залізниці, жінка похилого віку поспішає повідомити, що «умер самотній старий Казангап», шляховий обхідник Едигей вирішує поховати друга на древньому родовому цвинтарі. І сумна процесія, очолювана Едигеем на Каранаре, розмірно рухається в глиб степів до цвинтаря Ана-Бейит. Але там уже їх чекає приголомшуюча новина: свята святих казахів «підлягає ліквідації», на місці цвинтаря буде перебувати стартова площадка для запуску ракет по програмі «Обруч». Чиясь невблаганна воля в особі лейтенанта Тансыкбаева відлучає людей від їхньої святині. «Принижений і розстроєний» Едигей, переборовши опір сина Ка-зангапа Сабиджана, ховає друга неподалік, на обриві Мала-кумдычап. І наприкінці цієї історії, як і в її початку, з’являється символ Природи: шуліка, ширяючи високо, спостерігає стародавню справу поховання й передстартову суєту на космодромі,

А паралельно йде оповідання про зовсім інший світ, центр якого перебуває південніше Алеутських островів у Тихому океані, у квадраті, приблизно равноудаленном від Владивостока й Сан-Франциско. Це авіаносець «Конвенція» — науково-стратегічний штаб Обценупра по спільній програмі «Деміург». Тут американський і радянський паритет — космонавти, зв’язавшись із позаземною цивілізацією, покинули станцію «Паритет» «тимчасово, щоб після повернення доповісти людству про результати відвідування планети Лісові Груди». Пояснюючи причини свого «безпрецедентного підприємства», вони пишуть: «Нас веде туди спрага знань і віковічна мрія людини відкрити собі подібні істоти в інший світах, для того щоб розум об’єднався з розумом».

При зіставленні таких ліній сюжету виходить, що автор, осягаючи доконаний мир, удивляється в нього з космічної безодні: чи зможуть люди змінити свої подання про мироустройстве, щоб увійти в новий населений простір? З іншого боку, сучасність последуется із глибини споконвічної Природи, з позицій патріархального світорозуміння: чи збережуть люди традиції й духовні цінності предків, чи збережуть землю у всій її унікальності?

Введення космічної, навіть науково-фантастичної сюжетної лінії ускладнило композицію роману. У ньому існує як би кілька просторів: Буранного полустанку, Сары-Озеков, країни, планети й далекого космосу. Так само сполучаються в романі й різних шарах часу: минуле, сьогодення й майбутнє. А в центрі їхнього перетинання — людин, дієприкметниковий і до лисиці, і до ракети, покликаний усе розуміти, з’єднувати, гармонізувати. Це і є головний герой роману Едигей Жангельдин, Буранний Едигей, що прожив безвиїзно сорок років на полустанку, фронтовик, теперішній трудяга, трудівник. Як писав сам Айтматов, «він один з тих, на яких, як говориться, земля тримається… Він син свого часу». І поруч із ним у центрі роману верблюд-сырттан (сверхсущество), що веде свій рід від білоголової верблюдиці Акмал, як втілення самої Природи, її рівності з людиною. Між ними, людиною й верблюдом, лежить шар міфів: переказ про цвинтар Ана-Бейит, легенда про трагедії манкурта, про те, як Найман-Ана намагалася воскресити любов’ю пам’ять у сына-манкурта і як літає тепер над степом птах Доненбай з відозвою до людей: «Згадай ім’я твоє! Твій батько Доненбай!..» Сюди ж примикає написане ритмічною прозою переказ про любов старого співака Ага, «степового Ґете», до юного акынше Бегимай. Легендарні події минулого живуть у спогадах Едигея, переплітаючись із днем сьогоденням: легенда про манкурте з долею Сабиджана, переказ про золото мекре з життям дітей Абуталипа, а легенда про любов Раймалы-ага з переживаннями самого Едигея, Ці міфи привносять у композицію роману нові непередавані відчуття, роблять його схожим на казку, від якої просто неможливо відірватися, хочеться з головою поринути в цей прекрасний мир неповторної прози.

День сьогоднішній у романі увібрав у себе глибинну вагу пам’яті, оскільки «розум людини — це згусток вічності, що увібрав у себе тисячоріччя історії й еволюції, наше минуле, сьогодення й конструкцію прийдешнього… Ми є те, що ми пам’ятаємо й чекаємо». Тому особливим-особливій-по^-особливому звучить назва роману — рядок з вірша Б. Пастернаку «Єдині дні». Це вірш — антипод роману по легкому смутку, задушевності почуття, ледве неуважного погляду на минуле, розчинене в майбутньому. Роман же трагічний, що оголює всі конфлікти сучасності, що вимагає від кожного негайних однозначних рішень. У такій назві укладена не тільки важлива для письменника ідея, думка, але й поетичний, музичний образ, ліричний мотив, що «просвічує» крізь тканину всього роману. І довше століття триває день похорону Казангапа, день напружених міркувань Едигея про складні питання часу, історії. І от художнє чудо: у його спогадах і міркуваннях відкривається нам

ідеальне поводження й житіє людини. Ми читаємо не про колишній і не про те, як живуть, а про те, як жити. Жити в гармонії із природою й із самим собою, личностно й щасливо, на чистих початках. Основою життя героїв роману на Буранному полустанку стали Пам’ять і Совість. Ці люди не рвуть від життя шматки й не шукають, де краще. У суворій природі Сары-Озеков вони вловили живу душу самої Природи й уміють радуватися малому — поезії зливи, наприклад. «Абуталип і діти купалися в потоках зливи, танцювали, шуміли… Те було свято для них, віддушина з неба». Життя сімей Едигея, Казангапа й Абуталипа Куттыбаева протікає зі своїми страстями, надіями й труднощами. А в труднощах загартовується характер, очищається душа й розум. І цінності в їхньому світі щирі: любов сімейна, чесний праця, незлобива життя. Можливо, ідеальні відносини між сім’ями на Буранному — втілення мрії письменника, прообраз відносин між народами й державами. Однак Едигей і Укубала, Абуталип і Зарипа далеко не наївні люди. У тязі до вільного життя вони протистояли законам роду, випробували гоніння в певний період історії. Тому й дорожать так тремтливо й ніжно один одним і дітьми. Сімейна любов — головна цінність. Та й життя на полустанку схожа на братній гуртожиток. В основі її — жаль і духовність. І Едигей у цьому світі — головна особа, для всіх підтримка й опора. Без нього немислимий Боранлы — Буранному, відкритому всьому вітрам на світі, поміщений автором у сары-озекские степу — великі й пустельні простори. Сары-Озеки не просто степу, це сама нескінченність із її холодною байдужістю до людини, до його пошуків сенсу життя, щастя, справедливості: «Едигей раптом відчув повне спустошення. Він упав на коліна в сніг… і заридав глухо й надсадно. У повній самітності, посередині Сары-Озеков, він почув, як рухається вітер у степу…» Разом із затерянностью людини в просторах степів автор одночасно підкреслює й затерянность Землі в зоряній нескінченності: «И плила Земля на колах своїх, омивана вышними вітрами. Плила навколо Сонця й, обертаючись навколо осі своєї, несла на собі в ту годину людини, уклінного на снігу, посередині сніжної пустелі… І плила Земля…» І Едигей зумів стати рівним нескінченності по своїй істинно людській суті, тому що в основі його особистості лежить знання законів природи й тонка інтуїція в спілкуванні з людьми, почуття відповідальності за всі навколо. Автор затверджує, що тільки особистість, що вбрала в себе досвід предків і включена у світову культуру, здатна, звіряючись зі своєю совістю, на «стрибок у свідомості», «революцію духу». Так, не знайшовши цвинтаря на своєму місці, Едигей дерзає заснувати нове, а паритети-космонавти на свій страх і ризик вирішують піти назустріч новому досвіду й знанню. Всі вони: космонавти й Едигей, Раймалы-ага й Абуталип, мати манкурта Найман-Ана — мають творче уявлення й благу волю, щоб прокласти нову стежку в поводженні, у думці, у праці.

Однак автор, закінчуючи роман, що іноді називають романом-попередженням, малює страшну картину апокаліпсиса: «Небо обвалювалося на голову, разверзаясь у клубах киплячого пламени й дихаючи… кожний новий вибух накривав їх з головою пожежею всеохватного світла й нищівного гуркоту навколо…» Це на

Землю, що здається з космосу «тендітної, як голова дитини*, натягають «холодною рукою» обруч ракети-роботи. Замкнув зв’язок часів: нові варвари підносять над миром сили зла давньої давнини. Ці люди без пам’яті, позбавлені самі досвіду свого народу, а отже, і перспектива^-перспективи-історичн-перспективи, позбавляють людство майбутнього. Починаючи із сімдесятих років художні й філософські пошуки письменника спрямовані на вироблення нового, планетарного мислення, пов’язаного із твердженням миру без війни, нового, планетарного гуманізму.

Чи буде так, роман не дає однозначної відповіді. Гуманізм може перемогти тільки в тому випадку, якщо люди не втратять історичну пам’ять, не вподібняться манкуртам.

Деформація совісті дозволяє людям залишатися байдужими навіть тоді, коли зневажаються моральні підвалини. Невже покоління конформістів іде на зміну поколінню Едигея й Казангапа? Невже влаштоване сите життя нездатне сформувати особистість, готову на протест через приниження достоїнства? Що це — плата за науково-технічний прогрес? Чи не занадто більша ціна? Чи прогрес це? Важкі, важкі запитання. Не страх, а совість повинна змушувати людей приписати відповідальність за происходящее навколо.

Кожний ответствен за час, у якому живе. От одна з головних позицій роману. І хочеться вірити, що добра воля політиків і народів дозволить уникнути светопреставления, що выпали на частку Едигея, про яке й оповідає роман Ч. Айтматова «И довше століття триває день».

(Еще не оценили)

Загрузка...

За свою недовгу — у тридцять п’ять років — життя Микола Фляків встигло залишити помітний слід у душі читача як поет, закоханий у свою Вітчизну, і громадянин. З появою його першого збірника віршів «Зірка полів» читач почула вільне й сильну, істинно поетичне мовлення, глибоку, як серпневе небо, і сумну, як осіння далечінь, що мрячить. Писати свої чисті, смутні й світлі вірші поетові допомагало найглибше почуття, виражене Н. Рубцевим з такою ємністю й визначеністю, — любов до Батьківщини. Це була невигубна, болісна й всепоглинаюча ніжність до її зелених лугів і золотавих осінніх лісів, її повільним водам і терпким ягодам — усьому, без чого не мислив він ні свого життя, ні своєї творчості. Вирослим сиротою, він знав одну-єдину матір — Росію і їй присвятив свої кращі пісні, кращі хвилини підйому й натхнення.

Підвищена ранимость, сором’язливість і цнотливість уживались у ньому з безоглядним російським молодецтвом; довірливість і відкритість душі сусідили з важкою замкнутістю, а нерідко й із хворобливою підозрілістю… Але от він ставав ясний і добрим, як сонячний ранок. Ходив по вулицях, посміхаючись знайомим, нахилявся з якоюсь розмовою до дітей, дарував цукерки або жовті листи. І діти, безпомилково почуваючи доброту, тяглися до нього й радувалися.

Метуть по вечірній землі січневі заметілі, гойдаються зі стороны убік мерзлякуваті берези, і крізь холодну імлу світять зимові вогні. Шумить рвучкий вітер і несе уздовж нерівної дороги сухий перекітний сніг, але крізь весь цей невгаваючий шум отчетливее й болючіше проступає такий знайомий і близький глухуватий, але виразний рубцовский голос:

Навіщо ж, як сторожові, На ці грізні ліси В упор дивляться очі живі, Мої опівнічні очі?

Ні, вони дивляться не тільки «на грізні ліси», вони дивляться у твою душу. Немов нічна заметіль і хуртовина — самий підходящий час для цього, тому що в такі годинники душу чуйні й оголена, беззахисна й самотня.

Микола Фляків народився із цим почуттям батьківщини, йому не треба було неї шукати. Він багато об’їхав земель і багато чого бачив, але не було для нього родней і ближче північної й убогої на врожаї, але щедрої на щиросердечне тепло землі. Не зрячи він говорив у своїй «Зірці полів»:

Зірка полів горить, не вгасаючи, Для всіх тривожних жителів землі, Своїм променем привітним стосуючись Всіх міст, що піднялися вдалині. Але тільки тут, в імлі заледенілої, Вона сходить яскравіше й повній, И щасливий я, поки на світі білому Горить, горить зірка моїх полів…

Думка поета завжди велика й історична, хоча й не висловлюється впрямую, у чоло. Вона розчинена в самій тканині вірша, природно розвиваючись у ній і йдучи в нескінченність. У Миколи Рубцова, якщо можна так виразитися, «розумна душа». його почуття, Що Переповняло, його любов і ніжність до рідної землі сприяли ранньому повзрослению серця й визріванню власного світогляду. Драматичне, а часом і трагічне сприйняття навколишнього світу додало його поезії той ступінь серйозності й дійсності, що з повним правом дозволяє говорити про близькість Миколи Рубцова до традицій поетичної класики.

Іде час і відкриває нам щиру ціну всього, що створено Миколою Михайловичем Рубцевим. І час, що звичайно віддаляє збіглих, цього разу — навпроти — немов би наближає до нас особистість цього неабиякого російського лірика.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Чингиз Айтматов, автор добутків «Верблюже око», «Джамиля», «Перший учитель», «Материнське поле», «И довше століття триває день», «Прощай, Гульсары!», «Плаха», у сімдесяті роки нашого століття написав повість «Білий пароплав». Будучи киргизом по національності, Ч. Айтматов проте писав на російській мові, у своїх добутках торкаючи загальнолюдських, вічних проблем, і, на мою думку, його добутки цікаві цими й варті уваги читачів. Для всіх добутків Ч. Айтматова, а для повісті «Білий пароплав» окремо, характерна тема добра й зла як центральна тема творчості письменника.

Проблема добра й зла — це одна з вічних тем у літературі. Вона звучить у творах Данте й Шекспіра, знаходить висвітлення в російській класичній літературі. Ця тема є основою. багатьох казок і легенд. Але якщо в казках добро майже завжди тріумфує, а зло карається, то в дійсності не завжди буває так. Багато в чому, по-моєму, повість «Білий пароплав* цікавий тим, що в ній одночасно співіснують і сучасне життя й древня легенда, причому проблема добра й зла дозволяється відмінно від звичного результату. Ще одна особливість постановки питання добра й зла в цьому добутку — у його переплетенні з національними проблемами при різному сприйнятті моральних і духовних цінностей і законів, зокрема характерних для киргизів.

Живучий у цій складній дійсності головний герой повести, семирічний хлопчик, ділить і свій мир на два виміри: реальний мир і древній мир, фантастичний мир казки й легенди, добра й справедливості, що як би компенсує несправедливості реальності, а їх багато. Хлопчик залишений родителями на піклування діда. І в батька, і в матері вже інші сім’ї. Живе хлопчик з дідом Момуном на далекому лісовому кордоні, де їхній родич Орозкул увесь час пригноблює, принижує їх. Дід не міг захистити онука від жестокостей і несправедливостей цього миру, тому що сам був слабкий. У повісті, як, на жаль, і в житті, виходить так, що \ кращі люди бідні, нещасливі, принижені тими, хто має владу й силу. Так, дід Момун «все життя з ранку до вечора в роботі, у турботах прожив, а змусити поважати себе не навчився» і виявився у владі мстивого й обмеженого родича — Орозкула, хазяїна кордону.

І хлопчик бачить цю повну несправедливостей життя.

Не секрет, що в кожній людині існує внутрішня тяга до добра, справедливості. І якщо їх немає в реальному світі, людина намагається відтворити недоліки цих добрих початків у внутрішньому, вигаданому світі, у мріях, бажаннях переробити злий мир, як це трапляється й із мною. На мою думку, це відбувається в більшому або меншому ступені, але з кожною людиною, а особливо сильно й часто трапляється з дітьми. І звичайно, хлопчик з «Білого пароплава» не був виключенням. У нього були дві казки. Одна своя, про яку ніхто не знав. Інша та, котру розповідав Дід.

Казка, що розповідав дід, — легенда про Рогатий матери-оленихе, що врятувала людських дітей, тим самим відновивши колись у стародавності рід киргизів. Але горді й марнолюбні люди незабаром забули про добро Рогатої матери-оленихи. Вони стали полювати на маралов, і оленям довелося піти в інші краї.

Зрозуміло, що ця легенда, у якій перемагає зло, не могла служити для хлопчика опорою, допомогою й розрадою. І тоді він створює свою легенду. Його казка — це камені з вигаданими іменами, серед яких є й «шкідливі», і «добрі», а також «улюблені», «сміливі» і «злі» рослини. Але «улюблених», «добрих» і «сміливих», напевно, було більше.

У цій казці в хлопчика є й вірні друзі — бінокль і портфель, — яким він перевіряє свої таємні думки й мрії. У чарівному світі казки хлопчик зустрічається з батьком. Він мріє перетворитися в рибу й добратися по Іссик-Кулю до білого (білого, а не чорного!) пароплава, де плаває матросом його батько.

І, як у всякій казці, чарівний мир, у який поринає хлопчик, прекрасний і справедливий. Цей мир представлений у повісті цілим рядом легенд і казок, мріями й снами дитини. Тут добро завжди тріумфує над злом, кожне злодіяння карається, тут панують краса й гармонія, яких так не вистачає хлопчикові в дійсному житті. Його легенди — це єдине, що допомагало хлопчикові жити, залишитися доброю, незіпсованою дитиною, що вірить у добро й у те, що воно переможе. Той внутрішній мир оберігав чисту душу дитини від зла зовнішнього, навколишнього світу. Але ці мири повинні були зштовхнутися, і, по-моєму, це було неминуче. Внутрішній мир хлопчика зштовхнувся з миром зовнішнім, у якому зло протистояло добру.

У самому реальному світі я б підкреслила наявність окремої проблеми зіткнення добра й зла, тим самим виділяючи в повісті дві відособлені тематичні лінії: внутрішній мир хлопчика проти зовнішнього миру й Момуна проти Орозкула в самому зовнішньому світі.

Протистояння добра й зла спостерігається й там, і там, і зрештою в обох випадках перемагає зло, а добро вмирає. Добро й зло — це два взаємовиключних поняття. І у своїх мріях хлопчик намагався зробити реальний мир добріше, «перевиховавши» зло. Він сподівався, що Орозкул стане добрим, якщо в нього будуть діти, якщо він буде знати, що залишить після себе потомство. Але в той же час зрозуміло, що якби в Орозкуле була б хоч крапля добра, то він би дарував своє тепло хлопчикові, як у легенді це зробила Рогата мать-олениха. І, знаючи, що його дядько насправді наповнений тільки злом, хлопчик часто бачив у сні картину відплати. Хлопчик, як і читач, підсвідомо розумів, що зло з добром не можуть співіснувати, щось повинне бути винищене. Але, на жаль, уражено було добро. Тому що Орозкул змусив діда Момуна порушити свої моральні закони, розтоптати те, у що так довго вірив і він сам, і хлопчик. Орозкул змусив його не просто вбити олениху, але зазіхнути на те, у що він вірив все життя, «на пам’ять предків, на совість і завіти свої», на моральні закони бугинцев. Момун створив зло в ім’я добра, заради своєї «злощасної дочки», заради онука. Але його філософія зла в ім’я добра зазнала краху. Убивши олениху, він прирікає на загибель хлопчика. Момун сам допоміг створити онукові мир легенди, розповівши про Рогатий матери-оленихе, але сам же цей мир і зруйнував. «І тепер, убитий горем і ганьбою, старий лежав на землі особою вниз».

А хлопчик залишився зовсім один у цьому світі. Умить зруйнувалися всі його мрії й надії, жорстокість миру, від якої він довгий час ховався, стала перед ним у всім своєму обличчі. Спливши рибою по ріці, він відкинув те, із чим не мирилася його дитяча душа. Але віра в добро в нього залишилася, адже він не вмер, а пішов від дійсності у свій мир казки, він не покінчив самогубством, а «сплив рибою по ріці».

Повість здається незакінченої, тому що без відповіді залишаються багато питань, наприклад, Момуна: «И чому люди бувають такими? Ти йому добро — він тобі зло». Не дає Ч. Айтматов і відповіді на питання хлопчика: «Чому люди так живуть? Чому одні злі, інші добрі? Чому є щасливі й нещасливі?» Не написано в повісті, чому, як у казках, добро не перемогло зло. Право знайти на них відповіді надається читачеві. І хоча це складно зробити, я спробую.

Мені здається, що Ч. Айтматов ставив своїм головним завданням написати правду, яка б гірка вона не була, а читач однаково зробить із її вірні висновки. Важливо, що добро не пасивно, воно бореться, а в житті воно може й перемогти. Є такий закон світового мистецтва — посилати на смерть і борошна кращих своїх героїв для того, щоб сколихнути душі живих, призвати їх творити добро.

(Еще не оценили)

Загрузка...

 Літературний шлях Василя Макаровича Шукшина {1929- 1974), відомого радянського письменника, актора й кінорежисера, тривав біля півтора десятиліть. Художник допитлива й проникливий, людина, що володіла винятково тонким духовним зором, що дозволяло йому в кожному явищі прозрівати його глибинний загальнолюдський зміст, Шукшин з роками випробовував усе більше наполегливе тяжіння до заглиблено філософського осмислення дійсності, до широкого й рішучого творчого синтезу. Найбільш закінчене вираження цей новий для нього тип художнього мислення одержав в історичному романі «Я прийшов дати вам волю.

Давно визнано, що історичний жанр у літературі пов’язаний із проблемами сучасності настільки ж тісно й органічно, як произведення про день нинішньому. Образ Степана Тимофійовича Разіна займав Шукшина давно. Задум роману складався довго — більше шести років. Шукшин розповідав в 1967 році: «Мене давно залучав образ російського національного героя Степана Разіна, овіяного народними легендами й переказами. Я поставив перед собою завдання: відтворити образ Разіна таким, яким він був насправді».

Роман розповідає про складні й драматичні події селянського повстання під предводительством Степана Разіна й охоплює період із часу повернення з перського походу до страти отамана. Три корінних проблеми вирішуються в романі: доля Росії, доля народного повстання, особистість і трагедія Разіна. Питання про долю Русі й усього народу був продиктований історичними обставинами. У романний простір умістився величезний історичний зміст: сцени на Волзі й на Доні, війна із царськими боярами, воєводами, стрільцями, динаміка народних мас. В. Шукшин розкрив нові можливості слова в романному оповіданні, досягаючи повного злиття історичної масштабності з художньої. Роздуму письменника про землю, батьківщину, долю народу стають поетичною канвою змісту. Нове соціально-моральне почуття народжується з первісних, неясних поки сприйняттів і вражень, коли перед повсталими відкривається земля в нескінченних просторах степу, ріллі. Ціль разинского руху: дати волю городкам, весям, різноплемінному люду, покарати бояр, затвердити справедливість. У народній пам’яті Разін — захисник скривджена й знедолених, фігура люта й прекрасна — із цим безглуздо й безнадійно сперечатися. З його образом в оповідання входить тема невгамовних страстей, спраги волі й незалежності. У ньому автор бачить осередок національних особливостей російського народу, що вмістилися в одну фігуру, в одну душу. Степан Разін вражає міццю своїх страстей, розмахом задумів, безустанною роботою думки й навіть схильністю до рефлексії. Малюючи цей характер, Шукшин не тільки вводить нас в атмосферу широкої, грізної війни, але й представляє «століття минулий»: у романі розкривається роль і вплив на події особистостей, що йдуть всупереч абсолютизму.

Разін як історичний характер зображений у момент вищого підйому національної самосвідомості, що проявляється у формах селянського й релігійного рухів, спрямованих проти абсолютизму. Через десять років після страти Степана Разіна був спалений протопоп Авакум. Вплив заколотної Русі Степана Разіна й Авакума було сильним, глибоким, воно відбилося у всьому змісті духовного життя народу. Заклик до захисту знедолена й скривджених, ненависть до несправедливої влади, сила правдошукацтва — все це, озиваючись у серцях багатьох поколінь, стало надбанням народного духу. Через сто років гримнуло пугачевское повстання, підтвердивши ще раз духовну силу разинских ідей. У трагедії Разіна втілилася духовна драма народу, нерозв’язні протиріччя свідомості й характеру, комплекс провини людини, що несе відповідальність за свої дії й за весь народ, постигающего безвихідність положення, що створилося. Картини, що утворять просторову «раму» оповідання, виконані динаміки, психологізму. Кожна окрема фігура висвітлюється подією. У малому, котре представлено в нескінченному різноманітті типів, осіб, характерів, незмінно проглядається масштабне. Взаємодія цих планів — найважливіший композиційний і монтажний принцип. Характерні, наприклад, сцени козачого кола, що відкриває дію, або переговори Степана з астраханським воєводою Іваном Прозоровским. Психологічний аналіз широко й многообразно перетворює в романі: у драматизированных формах пейзажу й масових сцен, у послідовності авторського зображення внутрішніх станів Разіна. Пряме й непряме мовлення особливо динамічне й вагома, вона стає засобом самоаналізу в моменти високої драматичної напруги. Я гадаю, що роман «Я прийшов дати вам волю» у наше «неясне» час знову придбав актуальне значення. Цей роман варто було б прочитати нашим правителям, що мріють водрузити на себе шапку Мономаха, і хоч зрідка згадувати в думках Сте-пана Разіна. Тоді, побачивши весь жах народного повстання, описаний у романі Шукшина, може бути, вони стримають свої амбіції й зупиняться на краю прірви.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Багато хто знають і люблять оповідання В. М. Шукшина. Маленькі життєві ситуації, на які ніхто б не звернув уваги, увійшли у всіма улюблені збірники коротких оповідань. Прості й зрозумілі, вони змушують думати. Оповідання «Материнське серце», про яке я хочу повідати, не став виключенням. Ця історія розкриває всю повноту й глибину материнського серця, що відмовляється від логіки й здорового глузду в ім’я порятунку власного дитя. Тема «батьків і дітей» була присутня в літературі завжди, але досить рідко ця тема описувала взаємини матері й сина.

Відбувся конфлікт, але не сімейний, а між матір’ю й «законом», що вона готова порушити, аби тільки врятувати своєї дитини.

Її син Віктор Борзенков зібрався женитися й, щоб заробити грошей, їде на ринок продати сало. Одержавши сто п’ятдесят рублів, він відходить до ларька випити склянку червоного вина, там він знайомить із молодою дівчиною, що пропонує продовжити їхню розмову в неї будинку. І природно, ранком він прокинувся в незнайомому місці, без грошей і із хворою головою. Ще на ринку він сховав червінець, про всякий випадок, і цей випадок видався. Повернувшись до ларька, він випиває пляшку вина з горла й закидає її в парк. Люди, що перебували поруч, спробували напоумити його словами, але справа дійшла до бійки. Намотавши на руку свій флотський ремінь і залишивши бляху, як кистень, Витька «відправив» у лікарню двох що нападали. Під гарячу руку попався й міліціонер, що спробував його зупинити. Міліціонер із травмою голови був відправлений у лікарню, а Витька Борзенков у КПЗ. Довідавшись про те, що трапилося,, мати Віті кинула всі дела й поїхала по всіх інстанціях, сподіваючись звільнити свого сина. Вона жодного разу не подумала, що він вчинив злочин, що є закон, по якому його повинні судити. «Материнське серце, воно — мудре, але там, де замаячіло лихо рідному дитю, мати не здатна сприймати сторонній розум, і логіка отут ні при чому».

Автор спробував передати ті переживання, які випробовувала матір Віті. І я вважаю, що це одна із самих удалих спроб. Життєва трагедія перетворюється в історію із глибоким ідейним змістом. А самим яскравим моментом, що розкриває основну думку добутку, стала сцена зустрічі матері із сином у в’язниці, коли вона приходить до нього на побачення. «У матері в цю хвилину було на душі інше: вона раптом зовсім перестала розуміти, що є на світі — міліція, прокурор, суд, в’язниця… Поруч сиділа її дитина, винуватий, безпомічний… І хто ж може зараз відняти його в неї, коли вона, ніхто більше — потрібна йому? І дійсно, вона йому потрібна. Він свято шанує свою матір і нізащо не дасть її в образу. Але ще до зустрічі йому стає соромно. «Болісно соромно. Шкода мати. Він знав, що вона прийде до нього, проб’ється через всі закони, — чекав цього й страшився». Він сам боявся її скривдити.

Ці почуття глибокі й бездонні, і ясно, що виразити їхніми словами просто неможливо. Але автор використає той стиль, що зрозумілий простій людині, та мова, що робить цей добуток загальнодоступним. Крім цього автор встає на сторону головних героїв, і, хоча заперечувати закон важко й навіть неможливо, тут на перше місце виходить материнська любов,  що не піддається ніяким законам.

«І та невигубна віра, що добрі люди допоможуть їй, вела її й вела, мати ніде не гаялася, не зупинялася, щоб наплакатися досхочу. Вона — діяла». «Нічого, добрі люди допоможуть». Вона вірила, що допоможуть.