Більше десяти років тому вийшов у світло роман Чингиза Айтматова «Плаха», Цей добуток залучає читачів своєю проблематикою й незвичайними героями. Діючими особами цієї книги стають збирачі анаші, парубок, вигнаний з духовної семінарії за єресь, що були зеки, «кулаки». Автор приділяє багато уваги відносинам між людьми й природою. Це дуже важливо, тому що, чим більше ми довідаємося про людські взаємини, про вчинки людей, тим краще ми розуміємо один одного, адже кожних чоловік — це цілий мир, якому можна вивчати вічно. Прочитавши цю книгу, розумієш, як складно часом можуть переплітатися долі людей, як сильно їхнього життя залежать від обставин і від дій інших людей.
У романі «Плаха» можна виділити три основні сюжетні лінії, зв’язані загальною проблематикою. Перша лінія — це доля пари вовків — Акбары й Ташчайнара. У цій книзі з перших рядків вражає те, що Айтматов починає своє оповідання з оповідання про вовків, а не про людей. Але, продовжуючи читати, розумієш, що автор зробив це навмисно. Долі людей не раз пересевікаються з долею звірів. Вовки були змушені покинути степу після того, як люди влаштували там гігантську бойню — полювання на сагайдаки, під час якої загинули їхні перші вовченята. Пари вовків пішла ближче до гір, до озера, але й народжені там щенята загинули, коли люди підпалили очерети навколо озера. Акбара й Таш-чайнар перебралися в гори, сподіваючись, що там вони врятуються від людей, але їх останніх чотирьох вовченят украв з нори в горах людин. А коли вовки почали мстити за своїх дітей, люди вбили і їх.
Друга сюжетна лінія пов’язана з долею Авдия Каллистрато-ва — парубка, якого вигнали з духовної семінарії за єресь, після чого він став кореспондентом газети. Але Авдий почував, що це не його покликання, і постійно шукав своє призначення, зміст свого існування. Він вирішив поїхати в Мо-юнкумские степу із групою «гінців» (збирачів анаші), щоб написати про їх статтю. Але газетний нарис був тільки офіційним приводом; насправді він поїхав, сподіваючись, що йому вдасться вмовити цих молодих хлопців, майже хлопчиськ, кинути їхній небезпечний промисел і покаятися. Йому це не вдалося, як не зміг він і надрукувати свої «степові нариси». Розчарований, Авдий вертається в Жамгак-Саз, куди він їздив з «гінцями» і де він зустрів і полюбив біолога Інгу Федорівну, що так само, як і він, займалася проблемою боротьби з анашой. Але Авдий не застає її в місті і йде на вокзал, де його підбирає для «сафары» (полювання на сагайдаки) «Обер-Кайданів — колишня людина… у минулому військовий, причому зі штрафбату».
Айтматов описав цю *сафару» так, що читачам стає ясна практична неможливість мирного співіснування людської цивілізації й дикої природи степів. Авдия, що стали випадковим свідком цієї бойні й пытавшегося вмовити Канда-лова і його поплічників припинити полювання й покаятися, зв’язали й кинули в кузов машини, а потім розіпнули на дереві й залишили вмираючого парубка одного.
У третій частині з’являються нові герої, чиї долі тісно переплітаються з долею Акбарьг і Ташчайнара. Бідний чабан Базар-бай знайшов у горах лігвище вовків і забрал відтіля чотирьох щеняти. Цей його необдуманий учинок став причиною багатьох лих у цілому радгоспі. Вовки почали мстити людям: вони задерли багато овець і навіть накидалися на людей. Але більше всіх постраждали Бостон і його дружина Гулюшкан: вони втратили найдорожче, що в них було, — сина Кенджеша.
Роман залучає читачів не тільки змістом, але й проблематикою. Автор зачіпає багато важливих проблем, які знаходять своє відбиття в різних частинах книги. У їхньому числі питання про те, що ж робить людини людиною.
Людям даний великий дарунок — здатність мислити, і вона повинна допомагати людям полюбити мир, життя й все живе. Однак люди, які краще інших повинні розуміти ціну життя, мучать і вбивають не тільки диких звірів, але й один одного, знищують життя, захист і охорона якої не обов’язок, а покликання людини. «Гінці» за анашой побили й скинули з поїзда Авдия, надіясь, що він не виживе. А коли цей парубок у другий раз спробував піти проти суворої дійсності й зупинити безглузде жорстоке вбивство сагайдаків, це коштувало йому життя. Люди, що розіпнули Авдия, не пошкодували його. Такі, як вони, просто не знають, що таке жалість. Але Авдия пошкодувала вовчиця Акбара, що він побачив за кілька митей до своєї смерті. І в читачів виникає питання: у кому ж тоді більше гуманності, людяності?
Дикі тварини здатні жалувати нас, чому ж тоді ми не можемо зрозуміти й пошкодувати їх? Їм адже властиві всі ті ж почуття й переживання, що й людям. Люди співчували Гу-люшкан, що, втративши сина, вила так само, як Акбара, коли в неї украли її вовченяти. Але виття вовчиці замість жалості викликав у людях тільки злість. Люди в радгоспі не могли простити вовків, що вбивають худобу й нападають на людей, бажаючи помститися їм за всіх своїх дитинчат. Але ми можемо зрозуміти Бостона, що застрелило Базарбая, якого він уважав винним у смерті свого сина.
У романі багато уваги приділяється людським взаєминам. Айтматов показує, до якої низькості, до яких злочинів можуть довести людину заздрість і бажання жити краще інших. Коли Авдий запитав в «гінців», Бог або гроші для них важливіше, навіть маленький Ленька відповів, що гроші, тому що вони дають можливість жити краще, ніж живуть багато з людей, що заробляють на життя чесною працею. Але чесно працювати можна теж по-різному. Бостону, що вкладав всі сили в роботу, багато бідних чабанів заздрили, деякі навіть ненавиділи його за те, що в нього все було краще, ніж у них. За це Бостона з «передовика виробництва» перетворили в «кулака». А парторг Кочсор-баев намагався перешкодити «кулакові» домогтися більшого. Все це відбувалося тому, що та ж державна ідеологія, що не допускала можливості існування таких пороків, як наркоманія, була проти будь-якої нерівності. Айтматов прекрасно розумів протиприродність ситуації, у якій для загальної рівності все повинні жити й працювати однаково погано, а не однаково добре. Для підтримки такого порядку в державі окремих людей, пытавшихся боротися за справедливість, відправляли на плаху. Але автор показує читачам, що держава й суспільство, які перекручують життя й долі людей і не обертають уваги на свої внутрішні проблеми, з яких наркоманія, можливо, не сама серйозна, самі йдуть до «плахи». Така критика системи в той час, коли був написаний цей роман, була дуже сміливим кроком.
У наш час проблеми, що зачіпають у романі «Плаха», уже не так злободенні, але багато хто з них усе ще актуальні. Тому я вважаю, що ще не одне покоління людей, серед яких завжди є й прагнучою власною працею домогтися успіху, і що намагаються направити інших на шлях щирий, і просто бажаючі краще зрозуміти людські взаємини й характери інших людей, будуть із більшим інтересом і задоволенням читати роман Ч. Айтматова «Плаха».
Сочинение! Обязательно сохрани - » Твір по роману Чингиза Айтматова «Плаха» . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
06.02.2010 в 09:33 в категории Шкільні твори з російської мови.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...