Уроки на украинском языке

9 Фев »

Твір на тему: Сучасна публіцистика

Автор: Основной язык сайта | В категории: Шкільні твори з російської мови
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (Еще не оценили)
Загрузка...

Сучасна публіцистика, втім, як і публіцистика минулих років, присвячена актуальним питанням життя суспільства, У ній завжди є присутнім оцінка автором події або проблеми, про які він пише, його думку із приводу шляхів рішення даного питання. Публіцистика завжди мала величезний вплив на світогляд людей. Вона як би є остросоциальним відповіддю передової частини суспільства на ті питання, що встають у цей час перед людьми. Публіцистика допомагає глибше осмислити ситуацію, зрозуміти всю суть проблеми й знайти шляхи виходу з її.

Одна з найстрашніших, безвихідних проблем — екологія. Довгі роки люди закривали на неї ока, робили вигляд, що її ні, так и’многого просто не знали. І зараз деякі не надають їй значення, хоча ця проблема тісно пов’язана з іншими, багато хто випливають із її.

Один з публіцистів, що присвятили ряд своїх робіт проблемі екології, — Василь Семонин.

Він пише статтю «Тягар дій» після поїздки експедиції «Арал-88» у Середню Азію для вивчення проблеми екології в районі Аральського моря, рік Амудар’ї й Сирдарьи. У своїй статті він докладно викладає причини цієї катастрофи, її наслідку, розкриває не тільки екологічну проблему цього регіону, але й ситуацію в Середній Азії. Загибель Аралу, забруднення вод Амудар’ї й Сирдарьи — тільки одна з безлічі проблем, тісно зв’язаних воєдино. Іде процес омертвіння середовища перебування людей, що населяють Середню Азію. Семонин не просто говорить про ті страшні наслідки, до яких це привело, але й на фактах, у цифрах розкриває катастрофічну картину життя людей у Середній Азії. Біль і здивування викликають ці факти. Важко собі представити, що ще може таке існувати. Як можна ставитися до тому, що забруднення вод, висихання Аралу привели до сплесків таких страшних захворювань, як черевний тиф, дизентерія, туберкульоз, про які цивілізація майже забула. Василь Семонин піднімає також проблему першості людей, роздягнула суспільства на дві касти -керуючих і керованих. У Середній Азії ця проблема, по-моєму, досягла свого апогею. Це не просто розділ людей, а два зовсім різних мири. Один мир — влада імущих, розгалужена мережа відомчої бюрократії, своєрідна мафія, які й з’явилися головними винуватцями аральской екологічної трагедії. Їм було вигідно будувати греблі й канали, щоб за рахунок державних вкладень збагатитися самим. Деякі з них уже сіли на лаву підсудних, але ситуація не міняється. Відомчий диктат і монопольна-державна економіка тільки сприяють погіршенню положення. Другий мир — мир простих людей Середньої Азії, на яких і лягла вся вага аральской катастрофи. У їхньому положенні майже нічого не змінилося. Вони як були фактичними рабами, так і залишилися. Василь Семонин малює нелегку й страшну у своїй безвихідності життя селян. Тут, як і в Росії, проводили політикові знеособлювання мас, викорінювання традицій, але ще збереглися люди, що мають бажання працювати, жити, як жили їхні предки. Семонин зустрічається з орендарем і розповідає про його життя, працю, господарстві. Це людина, що бажає й уміє працювати, він заляканий, як і більшість людей у Середній Азії, але головне — він не боїться працювати. Є чи надія, що дадуть устати на ноги землепашцу? Це залежить і від того, чи зуміємо ми вирішити економічну проблему Аралу, від того, як довго ще буде командувати відомча бюрократія, коли населення Середньої Азії буде повністю захищено із правової точки зору. Зараз же Середня Азія являє собою складне переплетення лих екологічних, господарських, правових, національних.

Ситуація в Середній Азії — це одна з багатьох проблем, з якими ми зараз зштовхнулися. Вона лише раніше й глибше початку впливати на людей. Причина цьому та, що середовище перебування тут було створено руками багатьох поколінь. Наша система породила командно-адміністративний апарат, що зруйнував неї. Семонин прав, попереджаючи нас: «Спізнилися… Середня Азія стане моделлю, генеральною репетицією тотального розпаду». Напевно, це є одне з головних завдань публіцистики — акцентувати увагу на насущних проблемах суспільства. Своїми статтями публіцисти не дають заснути цьому суспільству. Вони б’ють на сполох, щоб знайти вихід, щоб люди, від яких залежить рішення даних проблем, наконец-то узялися за роботу. Але наша командно-адміністративна система не може працювати на благо суспільства. І, читаючи публіцистику, ясно представляєш, що якщо не поспішити зі зміною цієї системи, то проблем не вирішити.

9 Фев »

Твір на тему: Сатира Войновича

Автор: Основной язык сайта | В категории: Шкільні твори з російської мови
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (Еще не оценили)
Загрузка...

«Якщо все читати, жити ніколи», — повторюють наші співгромадяни, стомлені достатком цікавих публікацій. І все-таки поява в журналах прози Володимира Войновича не пройшло непоміченим. Багато хто чекали цієї події, особливо смакуючи вихід в світло роману про солдата Чонкине. Всупереч всім заборонам, пригоди російського Швейка, з волі случаючи вступившего в боротьбу з якимось «Установою», давно одержали популярність у літературних колах.

Сатира Войновича заслуговує підходу серйозного й неупередженого. Перед нами проза майстра, що вміє оригінально використати й сполучити елементи різних літературних традицій.

Бойнович пише про людей, умовами тотального режиму перетворених в озлоблену, залякану й жадібну юрбу. І варто помітити: у нього ці люди часом діють у ситуаціях, що повторюють самі героїчні й зворушливі колізії світової класики, російської класики й фольклору. От два приклади, хоча їх набагато більше. Недотепа Чонкин, посланий у село Червоне стерегти останки розбитого літака й у метушні початку війни забутий на цьому нікому не потрібному пості, на свій лад переживає всі пригоди казкового простака Иванушки. Смирний і довірливий, Чонкин бере гору над ворогами, здавалося невразливими — капітаном Милягой і його підручними. Бездомний, він знаходить дах і добру подругу Нюру. Зневажуваний, одержує у фіналі небачену нагороду — орден з генеральських рук. Але отут і казці кінець: орден у нього негайно відбирають, а самого тягнуть у кутузку. Цей епізод не що інше, як пародія на одну зі сцен роману Гюго «Дев’яносто третій рік» з його врочистими міркуваннями про шляхи історії й трагізм людської долі. Іронічна проза Войновича орієнтована й на ці проблеми. За плечима низькорослого красноухого Вані Чонкина багато літературних предків.

Секрет задуму в тім, що Чонкин, всупереч своїй непоказності й лукавим авторським зауваженням, герой аж ніяк не народний. У густо населеному світі роману, де жорстоко перекручені поняття достоїнства, честі, боргу, любові до Батьківщини, ще жваво одне людське почуття — жалість. Вона живе в груди Чонкина, гіршого із солдатів свого підрозділу, співмешканця почтальонши Нюри, ватажка міфічної банди, що взяла в полон людей Миляги й розгромленої полком під командуванням лютого генерала Дрино-ва.

Оголошений державним злочинцем, Чонкин далекий від вільнодумства. Він і вождя шанує, і армійський устав поважає, так так, що готово лягти костьми, охороняючи довірений йому металобрухт. Тільки нещадності, популярній чесноті того років, Чонкину Бог не дав. Він усіх жалує: Нюру, і своїх бранців, і кабана Борьку. Навіть Гладишева, що намагався його застрелити, Чонкин пошкодував, за що й поплатився. Наївному героєві Войновича невтямки, що добре серце — теж крамола. Він зі своїм дарунком жалю воістину ворог держави «і особисто товариша» Миляги, Дринова, Сталіна.

До речі, Сталін особисто в романі не присутній. Це свого роду чарівне слово, з тих, що у світі страху й обману значить більше, ніж реальність. Якщо на початку часу «Слово було Бог», то тут, изолгавшееся й обездушенное, воно з’являється як дрібний шкодливий біс, чия примха самовладно розпоряджається долями персонажів.

437

Роман побудований так, що слово стає причиною всіх вирішальних поворотів дій. Чонкин по наущению стервеца Самуш-кина задає політрукові фатальне питання: « чиВірно, що в Сталіна дві дружини?» Плечовий поширює мерзенну плітку про Нюре. Гладишев строчить донос на сусіда. Співробітники органів, смакуючи розправу над старим шевцем Мойсеєм Соломоновичем, з жахом виявляють, що прізвище їхньої жертви — Сталін. Миляга у хвилину розгубленості невлад викрикує: «Так здраствує товариш Гітлер!» Життя й смерть героїв роману залежать від слова, що пролунало або написаного, недочутого або переверненого. Від слова, що на очах втрачає свій первісний дійсний зміст.

Спостережливість письменника гостра, але й сумна, іронія не дає приводу забути, що його персонажі — це обдурені, знедолені бідолахи, що живуть немов у маревному сновидінні, мучаються по-справжньому. Войнович невичерпний у зображенні комічних ситуацій, але занадто жалісливий, щоб смішити. І сьогодні ми читаємо Войновича інакше, не тільки сміємося над героями, але й плачемо над ними.

8 Фев »

Твір по добуткам В. С. Пікуля

Автор: Основной язык сайта | В категории: Шкільні твори з російської мови
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (Еще не оценили)
Загрузка...

Існує російська приказка: «Іван, що не пам’ятає споріднення». На жаль, у змісті знань нашої історії дуже багато з людей стали такими «Иванами», але ж без історії не може бути освіченої людини. Сьогодення можна зрозуміти тільки через минуле, а зараз дуже важливо зрозуміти наше сьогодення. Література, учителька життя, повинна прищеплювати інтерес і любов до минулого нашої й іншої країн. Щодо цього Валентин Савович Пикуль для широкої публіки часто виступає першовідкривачем. Адже деякі його романи висвітлюють ті сторінки, які були знайомі в основному лише вузьким фахівцям. Відомий історик академік Б. А. Рибаков відзначив, що В, С. Пикуль «робить дуже полезное патріотична справа», а його романи зіграли чималу роль у нинішнім посиленні тяги до історії,

Я давно знаком із творчістю Пикуля. Це й відмінний підручник життя, і захоплюючий, захоплюючий сюжет. Добутку письменника допомогли мені полюбити історію Росії. Мені подобається масштабність його погляду, прагнення увібрати в оповідання якнайбільше подій, місць, героїв. Читаючи, романи Пикуля, не тільки поринаєш у минуле, але й замислюєшся над сьогоденням.

В історії нашої країни багато славних і безславних війн, чимало й дипломатичних інтриг. Одним з напружених періодів була Семирічна війна в XVIII столітті. Письменник звертається до цього епізоду в романі «Пером і шпагою». Сюжет побудований навколо історії одного французького дипломата. Його цікава фігура дає письменникові можливість показати тугий вузол інтересів і протиріч провідних європейських країн. Ми бачимо користолюбство й дурість, а часом і боягузтво ряду російських сановників і поряд із цим справжніх патріотів. Один з них генерал Салтыков, автор описує його як тихого дідка, що уперед ніколи не ліз і біля престолу не крутился, але саме він виявився щирим переможцем прусского короля Фрідріха II, героєм всієї європейської війни. Він був прекрасним полководцем, що розумів солдата. Заздрісники не простили йому самостійності. На жаль, війна не принесла користі Росії, хоча слави й поваги їй додала.

Діапазон історичних епох, описуваних романістом, великий. В 1987 році він завершив цикл романів про російсько-японську війну 1904-1906 років. Хоча ці події вже знайшли відбиття в радянській літературі, Пикуль розповідає про війну по-своєму. Письменник уважає, що історія не терпить шаблонів, з якими в нас підходили до тим або іншим подіям і особистостям. Він нагадує про те, що, хоча ми звикли вважати Цусимское бій поразкою царського флоту, ми забуваємо про високий патріотизм моряків, про те, що матроси й офіцери наперед знали, що загинуть, але честь Росії була для них дорожче життя!

В останньому романі своєї епопеї «Каторга» Пикуль розповідає про каторжан на Сахаліні. Розкривається невідома сторінка історії. Коли на острів прийшли японці, засланці стали захищати свою страшну, жорстоку в’язницю! З більшою майстерністю досліджує письменник джерела патріотизму в цих злочинців. Незважаючи на всі пороки їхнього характеру й виховання, вони залишаються росіянами й борються, гинуть за свою Батьківщину.

Велике враження на мене робить роман «В останньої риси» про авантюриста Гришке Распутіні й останніх роках царського будинку Романових. Романіст прекрасно показав моральну й духовну злиденність влада імущих перед революцією. Люди, у яких у руках була доля країни, самі виявилися чи ледве не іграшкою темного мужика, містика й чаклуна Распутіна.

Романи Пикуля побудовані на контрастах, на протиставленні патріотів і зрадників, чесних, відданих людей і кар’єристів, хапуг, сміливих і боягузів. Перед нами встає така галерея интересных і значних, фатальних і незначних фігур, без яких наша духовна культура була б набагато бідніше. Але в той же час не завжди можна виправдати копання письменника в інтимних подробицях, випинання й смакування їх. Можливо, це одна із причин того, що некоторые люди вважають романи Валентина Пикуля бульварними. Але треба цінувати те, що Валентин Пикуль відкрив для нас епізоди історії, зробив їх живими, заповнив цікавими особами, допоміг многим полюбити історію. Спасибі письменникові!

8 Фев »

Твір за романом В. Дудинцева «Білі одяги»

Автор: Основной язык сайта | В категории: Шкільні твори з російської мови
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (Еще не оценили)
Загрузка...

 Чи любите ви читати? Якщо вас цікавлять не тільки детективи, кримінальні історії, любовні романи, так часто встреча-ющиеся сьогодні на книжкових развалах, якщо для вас читання — не просто спосіб убити час, якщо ви любите разом з автором і героями поразмышлять об хвилююче людство проблемах, вам, напевно, буде цікаво познайомитися з романом В. Дудинцева «Білі одяги». Роман В. Дудинцева «Білі одяги» побачив світло через тридцять років після написання. А коли він нарешті був опублікований, автор одержав Державну премію. Зараз, можливо, нам здасться дивним, що за щирість оповідання про дійсність, за правду добуток осягла така важка доля на початку шляху. Роман «Білі одяги» відкриває ті сторінки історії, які раніше не були відомі людям.

Із цієї книги ми довідаємося про життя й роботу вчених-біологів, що займаються дуже корисним для всіх справою — виведенням нових сортів картоплі. Але, на жаль, їхня робота не погодиться з «наукою», схваленої партійним керівництвом, головним представником якої в романі виступає академік Рядно, а в реальному житті — Лисенко. Тих, хто не підтримував їхньої ідеї, повідомляли «ворогами народу». От у такій обстановці працював Іван Ілліч Стригалев і його теперішні друзі й помічники. Відразу виникає питання: чому людям доводилося приховувати корисну роботу, боятися через неї бути засланими або розстріляними? Але життя тоді немов визначалася іншими законами. Складний шлях їхнього розуміння й обмірковування пройшов головний герой роману Федір Іванович Деж-кин. Його життя — це не просто зміна поглядів від підтримки позицій академіка Рядно до повного наукового й духовного з’єднання

зі Стригалевым і його друзями. Шлях Дежкина — шлях пошуку істини в тім суперечливому світі. Цей пошук складний. Ще коли Федір Іванович був дитиною, його вчили говорити тільки правду, завжди бути щирим. Чиста дитяча душа вірила цьому, поки життя не навчило героя самостійно оцінювати свої вчинки й дії інших. Взрослея, він починає розуміти, що в навколишньому його світі щирість далеко не завжди служить добру. Найчастіше саме навпаки. Для захисту істини Дежкину не раз доводилося приховувати свої теперішні погляди й відігравати роль переконаного прихильника академіка Рядно. Тільки таке поводження допомагало йому протистояти миру підлості, неправди й доносів. Але в головних питаннях герой не піде на компроміс зі своєю совістю, розуміючи, що не можна закривати чим-небудь «білі одяги*, істину, тому що, «коли прийде час зняти це що-небудь, білих одягів там і не буде».

Епіграфом до роману автор взяв питання з Одкровення Іоанна Богослова: «Ці, убрані в білі одяги, — хто вони й звідки прийшли?» Дійсно, хто ж вони? Думаю, це Дежкин, Стригален, полковник Свєшников, їхні теперішні друзі — усі, хто не міняв своїх поглядів під тиском обставин, служив вічній істині, добру. Їх цікавлять не слова, а результат, до якого вони прагнуть. Заради декількох років щодо спокійної роботи Стригалев навіть віддає Рядно свій новий сорт картоплі. Герої настільки чесні, безкорисливі, віддані своїй справі, що вони здаються святими й виділяються на тлі заздрих, властолюбних людей своїми «білими одягами». Складно зберегти їхню чистоту серед чорного, жорстокого миру. Але героям це вдається. І на вищому суді саме по білих одягах можна буде довідатися теперішніх людей. По-моєму, саме такий зміст вклав автор у назву роману.

Але далеко не всі герої цього добутку в «білих одягах». Адже багато з людей шукали в житті інше, прагнули до влади, до слави будь-якими шляхами. Безчесні й жорстокі вчинки Краснова, Рядно, Асеикритова нема чим виправдати, тому що метою їх була особиста вигода. Але ті блага, які потрібні були їм, — тимчасові. «Добро… сьогодні для багатьох звучить як боягузтво, млявість, нерішучість, підле відхилення від зобов’язуючих кроків», — зауважують Дежкин, И далеко не всі люди розуміли, що все це — «плутанина, накручена тихим злом, щоб легше було діяти», тому вибір між добром і злом кожний робив по-своєму.

Проходило час, і факти брали гору над помилковою теорією, перемагала істина. Усе ставало на свої місця. Не вдалося захистити дисертацію Анжелі Шамковой, що підтримувала погляди Рядно, через підведення результатів під теорію. Біля самого академіка на засіданнях залишаються порожні крісла. Пам’ятаючи його минуле, ніхто вже не хоче становити йому компанію. «Якщо ти вважаєш, що наука — це значить відправляти людей… ти знаєш куди… Таким біологом я не був», — говорить йому колишній соратник, відрікаючись від його ідей. А сам Рядно не розуміє, чому він зазнає поразки, якщо раніше мав величезну підтримку.

Роман «Білі одяги» ще раз показує, що людина повинен опиратися в житті тільки на істину, зберігати свої духовні

цінності незалежно від думки більшості. Тільки тоді він залишається особистістю.

Не поскупися на холод посилань і морок отринутых страстей, але дай виконати все, що в силах, але душу по мирі розсій, —

пише поет Б. А. Чичибабин у вірші «Молитва». Напевно, ці слова цілком щиро могли вимовити всі теперішні люди. Долі багатьох з них зложилися трагічно. Але те, у що вони вклали душу, залишилося. Багато досягнень науки збереглися й одержали свій подальший розвиток навіть у найсуворіші роки завдяки самовідданій роботі теперішніх учених. Але Дежкин, Стригалев і їхні друзі — герої не тільки того часу. Для багатьох вони можуть стати прикладом і зараз. Книга допоможе уважному читачеві знайти істину й зробити моральний вибір у складних життєвих ситуаціях.

РЕЦЕНЗІЯ НА ПОВІСТЬ А. ПРИСТАВКИНА «НОЧУВАЛА ХМАРИНКА ЗОЛОТА»

Починаючи писати рецензію на твір Анатолія Пристав-кина «Ночувала хмаринка золота», хочеться написати й про самого автора. Адже рецензія — це не тільки аналіз позитивних і негативних сторін добутку, але й спроба проникнути в саму суть, джерела й корінь написаного.

А. Приставкин, автор повести «Ночувала хмаринка золота», родом, як і всі ми, зі свого дитинства. Але звична для його однолітків формула «ми родом з війни» припускає уточнення. А. Приставкин родом з дитбудинку військового років, де легше було вмерти, чим вижити.

У письменнику сильна була рання, по визначенню Ф. М. Достоєвського, перша пам’ять. Пам’ять ця — безвідрадно гірка, але А. Приставкин їй не змінює, не шукає в ній розради, не намагаються темні сторони зрівноважити світлими. Сам письменник не без подиву згадує своє злиденне дитинство, бродяжництво; невже так було?

Повість Анатолія Приставкина «Ночувала хмаринка золота» -це війна, її куточок, не освітлений ні спалахами «Катюш», ні розсипом переможних феєрверків; таємниця, породжена не фронтовою необхідністю, а мерзенністю задуму й здійснення. Тепер^-те таємниця розкрита, тепер ми читаємо в А. Приставкина про детдомовцах-близнецах Кузьменышах, відправлених з Підмосков’я в благодатний край- на Кавказ, де казково тепло й ситно.

Душі в повісті дитячі; долі, покручені війною, сирітством, уголовщиной. Безпритульний, нещадний мир. Зі своїми законами й своїм беззаконням.

Кузьменышей очікує таке, про що неможливо догадатися на початку повести, з перших сторінок не обіцяла легені, беспечального читання. Яка отут легкість, коли підмосковний дитбудинок живе однією несамовитою думою: «вдихнути оп’яняючий, дурманний захід».

Нікому не потрібними насіннями летять через війну, через зруйновані землі брати. Вони вміють вийти якщо й не сухими з води, те хоча б не піти до дна, не пустити міхури. Споріднення по крові переходить у споріднення душ. Одинадцятирічні близнюки нерозлучні. Це допомагало їм вижити, зносити всієї напасті, спільно шахраювати, красти. Вони завжди разом — чотири руки, чотири ноги, два голови — і до того схожі: ніхто не відрізнить — Колька це або Сашка. Близнюки мистецьки всіх морочили, і, навіть коли не було необхідності, один видавав себе за інший. Виручаючи один одного, було легше уцелеть у згубних обставинах. Їхня скритність стала самою натурою. Близнюки відверті тільки один з одним. Відвертість ця в тім внутрішнім єднанні, коли один настільки доповнює другого, що вони окремо не мислять, не представляють власного існування.

Лихо зближає тих, хто потрапив у неї. Коли на станції Кубань ешелон з безпритульниками зустрічається із глухо заґратованим ешелоном, де знемагають узаперті чорноокі люди, Колька, не розуміючи, що просять воду, простягає долоня з ягодами тернику. На природний порив здатний тільки хлоп’я-безпритульник. Станція живе своїм життям, не бажаючи чути лемент і плач із замкнених теплушок; з репродукторів доноситься «Широка країна моя рідна…». Сумно завершується й ця головкому, натякаючи на фатальну невипадковість зустрічі двох ешелонів,

«Наші поїзди постояли пліч-о-пліч, як два брати-близнюки, що не довідалися один одного, і розійшлися назавжди, і зовсім нічого не значило, що їхали вони — одні на північ, інші на південь. Ми були зв’язані однією долею». Цей зв’язок сам письменник усвідомив і зрозумів не відразу. І дотепер ми зв’язані зі страшними діяннями, які привели до горя й загибелі тисяч і тисяч людей. Людина, що відкрила існування народів-зрадників, слыл фахівцем з національного питання. Їм був розроблений план боротьби із цими народами, щоправда, до кінця перетворити теорію в практику навіть йому не вдалося — не вдалося покарати цілком всі народи за те, що й серед них попадалися зрадники, перебіжчики. Однак теорія осіла в головах і в пам’яті людей образливими кличками, «теоріями» про «національну провину», «національних хворобах» і так далі.

Наслідку її — у подіях Степанакерта й Сумгаита, Риги й Тбілісі, у чеченській війні.

А в 1944 році чеченці, що вкрилися в горах, знищили дитячий будинок. Сашка загинув смертю дивовижної, бузувірської. Сцену, написану А. Приставкиным, не часто зустрінеш у нашій літературі. Колька своїми очами побачив, яку смерть прийняв його брат. Від побаченого скаламутився розум. Коли Колька везе на візку мертвого брата з выклеванными вороною очами, він начебто діє по інерції, здійснює колишній їхній план утекти зі згубного Кавказу. Сашка для нього ще живий, і він хоче, щоб те-

му було зручно у візку, а в собачнику, залізному ящику під вагоном, не було холодно, Колька вів уявлювану розмову з убивцею: «Слухай, чечен, осліп ти, чи що? Хіба ти не бачиш, що ми із Сашкой проти тебе не воюємо! Нас привезли сюди жити, так ми й живемо, а потім ми б виїхали однаково. А тепер, бачиш, як виходить… Ти нас із Сашкой убив, а солдати прийшли, тебе вб’ють… А ти солдатів станеш убивати, і все: і вони, і ти -загинете. А хіба не краще було те, щоб ти жив, і вони жили, і ми із Сашкой теж щоб жили?..» Колькины міркування настільки нехитрі, що ледь не віддають юродством. Колька, що звик бути для Сашки руками й ногами, на споконвічне питання: «Ти Колька або Сашка?» — тепер відповідає: «Я — шпалери! У новій своїй якості Колька дивний. А як залишитися не дивним, переживши таке? Чудність підсилюється «новим Сашкой», що з’являється замість мертвого, котрому так і має бути вічно колесити по країні в залізному собачнику. «Нового Сашку» кличуть Алхузур — це чеченець, одноліток Кольки. Такий же самотній, неприкаяний син війни, що позбавила його даху й батьків. На додачу право жити в рідному краї. Вони зближаються, коли захворілий Колька в маренні кличе брата, а над ним відмінюється Алхузур, на ламаній російській мові запевняючи: я і є «Сайок». Турботою, сміливістю, готовністю ділити будь-які небезпеки Алхузур доводить своє право стати Ко-лькиным братом, називатися Кузьменышем. Колька й Алхузур поводяться, не сообразуясь із правилами, заповідями, яких дотримуються дорослі. Над ненавистю, спрагою мести взяла гору братня любов. Любов допомогла вижити колишнім Кузьменышам, допомагає й новим.

Анатолій Приставкин у своїй книзі не робить вигляд, начебто колишнє поростило быльем. «Але ж, не сховаю, — пише А. Приставкин, -приходила, не могла не прийти така думка, що живі, десь існують всі ті люди, які від Його імені волю його творили». Можливо, письменник зняв вантаж, частину вантажу із власної душі, але читацькі душі не дуже-те полегшив. Але теперішня література — останнім часом ми знов-таки в тім переконалися — не поспішає навіяти «сон золотий». Вона призиває читачів до роздумів і щиросердечної роботи, до сумнівів у собі, увазі до навколишнім. Вона служить застереженням майбутньому.

8 Фев »

Твір відгук на «Дітей Арбата»

Автор: Основной язык сайта | В категории: Шкільні твори з російської мови
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (Еще не оценили)
Загрузка...

У багатьох відгуках на «Дітей Арбата» той самий мотив: як же вчасно вийшла ця книга! Уважається, що книги все-таки повинні виходити в міру їхнього написання. Аж ніяк не відмовившись від цієї думки, сьогодні критики праві. Тепер, коли страсті навколо рыбаковского роману поулеглись і люті суперечки про нього відійшли в область хоч і недавньої, але все-таки історії, навіть самі активні супротивники «Дітей Арбата» навряд чи стануть заперечувати, що цій книзі було призначено зіграти особливу роль у нашому суспільному розвитку.

Саме в ході полеміки навколо «Дітей Арбата» ішов небачений колись процес об’єднання й розмежування різних літературних — і не тільки літературних — сил. Саме в ході цієї полеміки позначилися виразні контури прийдешніх суспільних протистоянь. І для «лівих» і для «правих» роман є чимсь начебто іспитового полігона: у ході пробних боїв багато чого уточнювалося, зміцнювали позиції, неминуче легшало рухатися далі. Саме після публікації’«Дітей Арбата» і викликаної ними полеміки щосили розгорнувся й зробився практично некерованим потік «» літератури, щоповертає. И — оглянемося ще раз — після «антисталінських» «Дітей Арбата» по-справжньому пішов, розкрутилася розмова про нашої порівняно близької й ледве більше віддаленої історії, що дійшов від викриття безприкладних злодіянь «батька народів» до аналізу глибинних початків більшовицької держави й особистості його засновника, Розмова, у світлі якого втратив недавню гостроту й сам роман, що прогримів, Рибакова. Цей погляд можна дозволити аж ніяк не для того, щоб переконати читачів, що відкрили для себе «Дітей Арбата», нібито все це відбулося завдяки одному-єдиному добутку. Але так уже зложилося, що цьому роману випало виявитися каменем спотикання. Почну з останнього. Нам уже доводило порівнювати літературу радянського періоду з айсбергом — на поверхні видна лише верхівка, все інше заховано під водою. У ті далекі роки, як би те не було, але повністю «розгорнути» у ту пору було дано далеко не кожному, у кожного ставилися свої межі. Всі світські люди мріяли, що меж у доступному для огляду майбутньому взагалі не буде — таку перспективу з величезною працею здатно було переварити свідомість людини. Але навіть самі вільнодумні з нас продовжували залишатися радянськими людьми, вихованцями цієї системи.

Словом, тією чи іншою мірою, з тими або іншими застереженнями наша свідомість залишалася «айсбергом». Такими й прийшли до читання роману «Діти Арбата».

Резонанс у пресі, якого ще не викликало жодне добуток тодішньої літератури.  Тому провиною служили трохи причин. І першої, головної була фігура Сталіна, який автор віддали першорядне місце. Якщо згадати той образ людини із трубкою, що ще недавно в безлічі копій з’являвся перед нами із книг, — контраст був разючим. Не «строгий, але справедливий» Батько, що несе тяжкий тягар відповідальності за підданих своєї неосяжної держави, — кривавий деспот, павук, що плете нитки змови проти своїх учорашніх соратників, що холоднокровно підготовляє вбивство Кірова, щоб розв’язати терор. Показуючи свого героя зсередини, розкриваючи почасти в докладних внутрішніх монологах його психологію й, головне, філософію, Рибаков звертався до самих серйозних питань нашого історичного буття — питанням, які в такому прямому виді ще ніколи не вставали зі сторінок нашої літератури. Сталін, Кіров, Ягода, Єжов. Арештовані, допитувані, засланці. Коридори в’язниці й — коридори влади. Схована від сторонніх поглядів життя НКВД. Підґрунтя політичних процесів. Але ж ще Москва тридцятих років, де страх і підступаючі прозріння заважають із відчайдушними веселощами, де не тільки нудяться в тюремних чергах, але й коротають час в «подвальчиках», пропалюють життя в ресторанах, від душі сміються й від душі танцюють, заводять знайомства.

«Діти Арбата» вийшли «досить повнокровними — досить для того, щоб виглядати «живими людьми». Прочитання справжніх місій, неминуча данина «правилам гри», які змушували письменника навіть у самій сміливій своїй сміливості виявити обережність. Сьогодні можна сказати, що це була полеміка із кляпом у роті, у всякому разі, починалася вона саме так. Сам роман був поставлений у фальшиве становище: як у старі добрі часи. У результаті «Діти Арбата» були висмикнутими із загального літературного ряду.

У романі автор учить нас, як гідно боротися із супротивником, що використає та обставина, що письменник робить предметом зображення Москву 1934 року, для обвинувачень його в байдужості до доль російського села тридцять^-тридцятьох-тридцять-тридцят-тридцять третього років? Із супротивником, з того факту, що автор малює героїв роману дітьми свого часу, що живуть у Москві на Арбаті, що робить висновок, начебто його хвилює лише трагедія «своїх» на противагу трагедії «загальнонародної», — от зміст назви роману Рибакова «Діти Арбата». Чи давав автор привід дорікати себе в байдужості до доль російського селянства, у тім, що за трагедією арбатских дітей і комуністів він не побачив трагедії «народу»? Ні, не давав. Чи давав він привід дорікнути свій роман у складності розуміння? Чи був він повністю вільний у своїх поглядах на джерела потрясших Росію катаклізмів? Але ж «Діти Арбата» були до того ж добутком незакінченим, може бути, украй важливою, але все-таки частиною полотна, задуманого письменником. Справді, звідки нам знати, як буде розвиватися задум і до чого зрештою прийде автор і його герої? Навіть і зараз, коли прочитані ще дві книги, що продовжили «Дітей Арбата», ми не маємо права сказати, начебто цей задум нам стопроцентно ясний. В «Дітях Арбата» Сашко Панкратов говорить філософові

Всеволодові Сергійовичеві: «Ленін теж не заперечував вічні істини, він сам на них виріс. Його слова про особливу класову моральність були викликані вимогами моменту, революція — це війна, а війна жорстока. Те, що для Леніна було тимчасовою, викликаною пекучою потребою, Сталін звів у постійне, вічне, звів у догму». «При всій вашій шляхетності, Сашко, — відповідає Всеволод Сергійович, — у вас є одна слабинка: з осколків своєї віри ви намагаєтеся випити іншу посудину. Але не вийдуть: осколки з’єднуються тільки у своїй колишній формі». Слова занадто значимі, щоб виявитися в романі випадково. Але тепер не до кінця зрозумілий задум автора… В «Тридцять п’ятому…» показано, як осколки світогляду самі з’єдналися в колишній формі.

Новий роман не підтвердив здогаду критики. Але чи означає це, що здогад у принципі була невірна? Якщо подумати насамперед тому, що всі ми занадто добре знаємо, як довго й болісно позбувалося наше суспільство від ілюзій, як, навіть пройшовши через випробування, непорівнянні із Сашиными, люди продовжували триматися нехай не за Сталіна, так хоч за Леніна, деякі герої роману намагаються жити по мірках партії, вони не знають весь жах, що діється буквально в них під носом, а хто не може звикнути до неправди, ті гинуть, не витримуючи «павутини» Сталіна. Так що, малюючи своїх героїв такими, письменник не погрішив проти істини. І, видно, правда Сашиного характеру й характеру часу полягає саме в тім, що ні на Арбаті, ні в тюремній камері, ні навіть у сибірському посиланні не дане йому ще було прозріти. Лише пройшовши через митарства головного героя Сашка, людини з «мінусом» у паспорті, через приниження, пов’язані із пристроєм на роботу, із щоденним страхом знову «загриміти» і захопити за собою інших, лише зробивши над собою моральне насильство й піднявши руку за страту людям, — лише пройшовши через все це, Сашко Панкратов починає догадуватися й про свою провину: «Те, що відбувається зараз, — неминучий наслідок того, що відбувається тоді. Тоді він сам жадав від інших переможних гімнів, тепер того ж жадають від його».

У світлі двох наступних книг трохи по-іншому читаються й «Діти Арбата». Ні, у задум автора не входить швидкий суд над героями, як не входило й винесення остаточних історичних вироків. Хто міркує в Рибакова про Леніна? Сталін, Сашко Панкратов, Кіров, Будягин. Кого з них можна назвати «рупором ідей» письменника? Рибалок не пішов від питання про історичну провину героїв і вождів революції в тій крові, що пролилася й проллється, — він обійшов це питання. Причому обійшов цілком у дусі «айс-берговых» часів, розраховуючи на тямущого читача. І хто знає, що примариться в останньому, смертному димі героєві громадянської війни Будягину: може, він, проходячи через катування, як і Сашко Панкратов, пам’ятає: «те, що відбувається тепер, — неминучий наслідок того, що відбувалося тоді?» «Наступають чорні часи» — скінчилися «Діти Арбата». Тридцять сьомий рік у Рибакова — це вже апофеоз страху. Страху. Страху й неправди. Люди відокремлюють друг від друга й замовкають, валять людські контакти.

Страх робить людей катами. Так говорить Варячи своїй правовірній сестрі Ніні після того, як ту викликали в райком. Невимірний, нескінченний ланцюг страху: від Сталіна — і вниз, униз, униз. Де кожний — ланка цього страху. Критики дорікають Рибакова в довготах, у перенасиченості фактичним матеріалом, в ослабленні психологічних мотивів. Письменник квапився, і його можна зрозуміти. Зараз ми читаємо Рибакова очами людей, для яких повернуте минуле ще не охолонуло. Але коли це все вляжеться й відійде в область далекої історії, то люди будуть більше лояльні до подібним до романів. Сьогодні, коли надруковано чи ледве не все з «потаєної» літератури, здається, переступили поріг довгоочікуваної волі слова, дуже велика спокуса протиставляти одних письменників іншим. Кожний письменник — якщо це чесний письменник — вершить справу свого життя. Скажемо, Рибаков написав «Дітей Арбата» в 1987 році, а час взяв тридцяті-сорокові роки Москви. Нам є за що випробовувати подяку до Анатолія Рибакову. «Арбатская епопея» ще не закінчена. Так що дай Боже письменникові довести свій задум до кінця. А поки цей роман став історичною завісою, що відкрив нам ока на недалеке минуле нашої країни.

8 Фев »

Твір з повісті «В окопах Сталінграда»

Автор: Основной язык сайта | В категории: Шкільні твори з російської мови
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (1голосов, средний: 4,00 out of 5)
Загрузка...

Повість «В окопах Сталінграда» присвячена героїчній обороні міста в 1942-1943 роках. Цей добуток уперше був надрукований в 1946 році в журналі «Прапор». Але відразу ж було заборонено, тому що в ньому показувалося автором «дійсна особа» війни з усіма поразками й невдачами. Але сам головне полягало в тім, що в цьому творі Віктор Некрасов розповідав, якою ціною російський народ домігся довгоочікуваної Перемоги! Ця повість дуже легко читається. Вона написана буденно, простою мовою. Але це властиво авторові.

Не можна не сказати й про те, що автор написав цей добуток від першої особи, а один з головних героїв — лейтенант Керженцев — це сам автор, що шляхетно защится Сталінград. Повість «В окопах Сталінграда» — це фронтовий щоденник автора, у якому від початку до кінця він описує важкі бої, труднощі, з якими зіштовхувалися солдати під час війни. Є ще одна особливість у цього добутку: якщо уважно вчитатися, то можна помітити, що воно відкрито протистояло законам того часу, коли державою керував Сталін. У повісті немає генералів, немає політпрацівників, ні «керівної ролі партії», а є тільки солдати і їхні командири, є сталінградський окоп, мужність, героїзм і патріотизм російського народу.

Командир і його солдати — це головні герої, усе без винятку. Всі вони різні, але об’єднані однією метою — захистити Батьківщину! Солдати, що героїчно обороняли Сталінград, не вигадані люди, а фронтові товариші самого автора. Тому весь добуток пронизаний любов’ю до них. Створюючи образ Керженцева й інших героїв, Віктор Некрасов намагається розповісти нам, як війна змінила долі, характери людей, що такими, якими люди були раніше, до війни, вони вже не стануть. Автор з найглибшим жалем пише про загибель рідного міста, у якому він виріс, що він гаряче любив. Віктор Некрасов прагнув донести до читачів, що тільки завдяки патріотизму російського народу була виграна ця війна!

І нехай німецькі війська були більше підготовлені до воєнних дій, нехай у них було все необхідне для цього, але Перемога залишилася за нами! «Ми будемо воювати до останнього солдата. Росіяни завжди так воюють», до остаточної перемоги. Ця думка ланцюжком проходить через всю повість і є основною ідеєю цього добутку.

Ця повість стала безцінним дарунком, що залишив після себе Віктор Платонович Некрасов. Ціль, що він ставив перед собою — зобразити війну такий, яка вона є, — була виконана їм повністю. У нашій країні віддавна не любили тих, хто говорив людям правду. Тому доля його була визначена, і йому нічого не залишалося, як виїхати за кордон, де він міг писати свої добутки й дарувати їх  людям.

8 Фев »

Роман Василя Гроссмана «Життя й доля»

Автор: Основной язык сайта | В категории: Шкільні твори з російської мови
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (Еще не оценили)
Загрузка...

Роман Василя Гроссмана «Життя й доля» — один з тих добутків, шлях до читача яких складався непросто. Роман писався майже три десятиліття назад, але не був надрукований. Як і багато хто, він побачив світло вже після смерті автора. Можна сказати, що це одне із самих яскравих і значних добутків післявоєнної російської літератури. «Життя й доля» охоплює події військового й передвоєнного років, захоплює найважливіші події нашого буття. Через весь роман проходить думка про те, що у всіх життєвих ситуаціях головне — доля людини, що кожна людина — це цілий мир, якому не можна ущемити, не ущемляючи одночасно інтересів усього народу. Ця думка глибоко гуманистична.

Затверджуючи високий гуманістичний ідеал любові й повага до людини, В. Гроссман викриває все те, що спрямовано проти людини, що знищує його неповторну особистість. У романі зіставляються два режими — гітлерівський і сталінський. По-моєму, В. Гроссман одним з перших наших письменників, критикуючи те, що ми сьогодні сміло називаємо «сталинщиной», намагається визначити коріння, причини цього явища. Як гітлеризм, так і сталинизм знищують у людині головне — його достоїнство. От чому роман, воюючи зі сталинизмом, захищає, відстоює достоїнство особистості, розглядаючи її в самому центрі всіх поставлених питань. Особиста доля людини, що живе в тоталітарній державі, може зложитися благополучно або драматично, але вона завжди трагична, тому що людина не може виконати своє життєве призначення інакше, як ставши деталлю машини. Якщо машина вчиняє злочин, людина не може відмовитися бути її співучасником. Він їм стане — хоча б як жертва. Жертва може згнити в таборі або щасливо вмерти в колі сім’ї.

Трагедія народу, по В. Гроссману, полягає в тім, що, ведучи визвольну війну, він, по суті справи, веде війну на два фронти. На чолі народу-визволителя коштує тиран і злочинець, що вбачає в перемозі народу свою перемогу, перемогу своєї особистої влади.

На війні людин одержує право стати особистістю, він одержує можливість вибору. У будинку «шість дріб один» Греков робить один вибір, а Крымов, що пише на нього донос, — іншої. І в цьому виборі виражається суть даної людини.

Ідея роману, мені здається, полягає в тім, що війна у В. Гроссмана — величезне лихо й у той же час величезне очищення. Війна точно визначає, хто є хто й хто чого коштує. Є Новиков, і є Гетьманів. Є майор Єршов, і є ті, хто навіть на краю смерті шарахаються від його сміливості й волі.

Новиков — розумний, совісний комкор, що не може ставитися до солдатів як до живої сили й перемагає ворога військовим умінням на поле бою. Поруч із ним бригадний комісар Гетьманів — людин номенклатури. На перший погляд він здається чарівним і простим, але насправді він живе за класовими законами: до себе він застосовує одні мірок, а до інших — інші.

І перемагає тільки совість, щоправда, людяність, що проходить жорстоке випробування. Ні міркування Сталіна, ні його гасла й заклики не були переможні. Билися за інше, щось світле й необхідне, навіть якщо воно прикривалося дзвінким гаслом. Розподіл на категорії, навешиванье ярликів «ворогів народу» — все це пішло, як нав’язана фальш. Відкрилося головне: в ім’я чого й заради чого повинен жити людина, що цінує себе й волю духу. Дуже яскравим у цьому змісті мені здається образ Грекова, один з найпривабливіших у романі. Греків не боїться нікого — ні німців, ні начальства, ні комісара Крымова. Це сміливий, внутрішньо вільна, незалежна людина.

Дискусії про волю, про добро й доброту, про дружбу, про причини повної покірності людини перед особою тотального насильства розгортаються у В. Гроссмана під кулями, на порозі газової камери, на квартирах учених у Казані й у камерах Лубянки. В. Гроссман поринає в самі ндзы нелюдської війни й кидає оком на її верхи: у штаб Еременко й у штаб Паулюса. Письменник спостерігає лійку, у якій одночасно ховаються від смерті росіяни й німець, бачить фізичний страх і духовна шляхетність, святий порив і зрадництво, брутальність, ніжність, сльози. Греків уже недвозначно поглядає на радистку Катю, бажаючи урвати від життя хоч щось, поки він живий. Але й це цинічне почуття зрештою розчиняється в самовідмові, і він відсилає Катю і її улюбленого Сережу ладь із будинку, рятуючи їх самих і їхню любов.

Разом з тим В. Гроссман показує й антилюдську сутність війни: обложений Сталінград воює на останній крайці берега, героїчно пручаються захисники міста. А поруч — буденні турботи, боротьба заздрості, марнославства й теперішньої любові.

Уперше письменник показує не сюжет, а філософствує про війну. Широкомасштабность охоплення явищ ріднить роман В. Гроссмана з толстовською епопеєю «Війна й мир». У В. Гроссмана той же розмах, те ж сплетення ліній життя, доль в один вузол, їхнє сходження в одне історичне дійство.

8 Фев »

Твір на тему: Читаючи «Життя й долю»

Автор: Основной язык сайта | В категории: Шкільні твори з російської мови
1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (Еще не оценили)
Загрузка...

 «Рукописи не горять…» Скільки разів уже цитували цю фразу Воланда, але хочеться повторити її знову. Наш час — час відкриттів, повернутих майстрів, що чекали своєї години, що нарешті побачили світло. Роман В. Гроссмана «Життя й доля», написаний тридцять п’ять років тому, прийшов до читача лише в 1988 році й потряс літературний мир своєю сучасністю, великою силою свого правдивого слова про війну, про життя, про долю. Він відбив свій час. Лише тепер, у дев’яності, можливо стало говорити й писати про те, про що міркує автор роману. І тому цей добуток належить сьогоднішньому дню, воно злободенно й зараз.

Читаючи «Життя й долю», не можеш не вразитися масштабності роману, глибині висновків, зроблених автором. Здається, що філософські ідеї сплітаються, образуя вигадливу, але гармонічну тканину. Часом побачити, зрозуміти ці ідеї складно. Де головне, яка основна думка пронизує оповідання? Що є життя, що є доля? «Життя така плутана, …стежинки, яри, болотца, струмочки… А доля пряма-пряма, струночкой ідеш… Життя — це воля», — міркує автор. Доля ж — несвобода, рабство, недарма приречені на смерть у газових камерах люди почувають, як «силкується в них почуття долі». Доля не підкоряється волі людини.

Основна тема добутку Гроссмана — воля. Поняття «воля», «воля» знайомо й дикому звірові. Але то воля або несвобода фізична. З появою людського розуму зміст цих понять змінився, став глибше. Існує воля моральна, моральна, воля думки, непоневолення душі. Так що ж важливіше — зберегти волю тіла або розуму? Чому саме ця філософська проблема хвилювала автора? Очевидно, це було визначено тією епохою, у якій він жив. Дві держави встали над миром у той час, зійшлися в боротьбі, і від результату цієї битви залежала доля людства. Обидві держави, за словами одного з персонажів роману, — держави партійні. «Сила партійного керівника не вимагала таланта вченого, дарування письменника. Вона виявлялася над талантом, над даруванням». Під терміном «воля партії» малася на увазі воля однієї людини, якого зараз ми називаємо диктатором.  Обоє держави були подібні між собою тим,  що громадяни їх, позбавлені офіційного права мислити, почувати,

поводитися у відповідності зі своєю індивідуальністю, постійно відчували довлеющую над ними силу страху. Так чи інакше, державні будинки, більше схожі на в’язниці, були зведені й здавалися незламними. Людині в них приділялася незначна роль; куди вище, ніж він, стояли держава й виразник його волі, непогрішний і могутній. «Фашизм і людина не можуть співіснувати. На одному полюсі — держава, на іншому — потребу людини». Не випадково Гроссман, порівнюючи два табори, порівнює тоталітарні держави — Німеччину й Радянський Союз тридцятих-сорокових років. Люди сидять там за ті самі «злочину»: необережне слово, погану роботу. Це «злочинці, що не зробили злочинів». Різниця лише в тім, що німецький табір даний очами російських військовополонених, що знають, за що вони сидять, і готових до боротьби. Люди ж, що перебувають у сибірських таборах, уважають свою долю помилкою, пишуть листа в Москву. Десятикласниця Надя Штрум зрозуміє, що той, до кого звернені її листи, по суті, і є винуватець що відбувається. Але листа продовжують іти… Сибірський табір, мабуть, страшнее германського. «Потрапити до своїм у табір, свій до своїм. От де лихо!» — говорить Єршов, один з героїв роману. До страшного висновку приводить нас Гроссман: тоталітарна держава нагадує величезний табір, де ув’язнені є й жертвами, і катами. Недарма в табір бажав би перетворити всю країну «філософ» Казенеленбоген, у минулому працівник органів безпеки, що нині потрапив у камеру на Лубянке, але що продовжує заявляти, що «у злитті, у знищенні протилежності між таборами й задротовим життям і є… торжество великих принципів». І от дві таких держави вступають у війну друг проти друга, результат якої вирішувався в місті на Волзі в сорок другому році. Один народ, одурманений мовленнями свого вождя, наступав, мріючи про світове панування; інший, відступаючи, не мав потребу в закликах — він збирав сили, готуючись віддати мільйони життів, але перемогти загарбника, захистити Батьківщину, Що відбувається з душами тих, хто тіснить армію супротивника, і що відбувається в серцях що тіснять? Для того щоб повернути ворога назад, мало довлеющей над народом влади, необхідна воля, і в це лихоліття вона прийшла. Ніколи раніше люди не вели таких сміливих, правдивих, вільних розмов, як у дні боїв під Сталінградом. Подих волі відчувають люди в Казані, у Москві, але сильніше всього вона в «світовому місті», символом якого стане будинок «шість дріб один», де говорять об тридцять сьомих років і колективізації. Борючись за незалежність Батьківщини, люди, подібні до Єршова й Грекову, борються й за свободу особи у своїй країні. Греків скаже комісарові Крымову: «Волі хочу, за неї й воюю». У дні поразок, коли вільна сила піднімалася із самого дна людських душ, Сталін почуває, що… перемагали на полях боїв не тільки сьогоднішні його вороги. Слідом за танками Гітлера в пилу, димі йшли всі ті ж, кого він, здавалося, навік утихомирив, заспокоїв. «Не тільки історія судить переможених». Сам Сталін розуміє, що якщо він буде переможений, то йому не попрощається те, що він зробив зі своїм народом. У душах людей поступово піднімається чувство росіянці національної гордості. У той же час прозріння приходить до оточених німецьких солдатів, до тих, хто кілька місяців назад давив у собі залишки сумнівів, переконував себе в правоті фюрера й партії подібно обер-лейтенантові Бахові. Сталінградська операція визначила результат війни, але мовчазна суперечка між перемігшим народом і перемігшою державою триває. Так хто ж переможе — держава або людина? Адже з людини починається воля. Тоталітарна влада придушує, почуття страху за життя сковує, народжує покірність перед цією владою. Однак багато з людей щиро вірять, що в преклонінні перед державою, партією, у сприйнятті висловлень вождя як святих істин укладена їхня сила. Такі можуть не зігнутися перед страхом смерті, але зі здриганням відкидають сумніви в тім, у що вірили протягом життя. Такий старий більшовик, ленінець Мостовской, почувши з вуст гестаповця Лисса те, що мучило його, у чому він навіть у душі боявся собі зізнатися, лише на мить втрачає впевненість: «Треба відмовитися від того, чим жив все життя, засудити те, що захищав і виправдував». Ця сильна, непохитна людина сам шукає несвободу, почуває полегшення, знову підкоряючись волі партії, схвалюючи відправлення в табір смерті Ершова, що нехтує насильство. Іншим, подібним Магару, Крымову, Штруму, треба була поразка для того, щоб олюднитися, побачити правду, повернути волю своїй душі. Крымов прозріває, потрапивши в камеру, Магар, втратившись волі, намагається донести свої висновки учневі Абарчу-ку: «Ми не розуміємо волі, ми роздавали її… Вона основа, зміст, -базис над базисом». Але, зштовхнувшись із недовірою, фанатичною сліпотою, Магар кінчає життя самогубством. Дорогу ціну заплатив він за духовне розкріпачення. Втрачаючи ілюзії, Магар втрачає й сенс існування. Особливо переконливо показаний вплив волі на думки, поводження людини на прикладі Штрума. Саме в той момент, коли «могутня сила вільного слова» цілком поглинула думки, приходить до Штруму його наукова перемога, його відкриття. Саме тоді, коли відвернулися від нього друзі й сила тоталітарної держави давила й гнітила, Штрум знайде в собі сили не погрішити проти власної совісті, відчути себе вільним. Але дзвінок Сталіна задуває ці паростки волі, і, лише підписавши підлий, брехливий лист, він жахнеться вчиненому, і ця поразка знову відкриє його серце й розум волі. Самою же сильною, незломленою, непоневоленою людською особистістю виявиться в романі жалюгідний ув’язнений німецького табору Иконников, що проголошував смішні й безглузді категорії надкласової моралі. Він знайде в собі сили зрозуміти, що колишній ідеал його брехливий, і знайти правду, сенс життя в доброті, в «еволюції добра». Прав Ремарк, говорячи: «Коли в людини не виявиться вже нічого святого, всі знову, але набагато більше людяним образом, стає для нього святим». І лише людська доброта врятує мир. Та доброта, що змусить Даренского заступитися за знесиленого німецького полоненого, а літньою, знедоленою війною жінку спонукає простягнути полоненому шматок хліба. Иконников, вірячи в доброту, загине розкріпаченим, проголосить перед смертю волю людини перед долею. «Якщо й тепер людське не вбито в людині, те злу вже не здобути перемоги» — до такого висновку прийде він. «Розвиватися буде не тільки міць людини, але й любов, душа його… Воля, життя переможуть рабство», — скаже й Ченыжин.

Письменник у всій глибині зазнав трагічну складність конфлікту людини й держави в сталінську епоху. Автор «Життя й долі» веде до думки, що, пройшовши через великі трагічні випробування XX століття — кошмари гітлеризму й сталинизма, — людство починає усвідомлювати той факт, що покірність, залежність особистості від обставин, рабство всередині нього виявилися набагато сильніше, ніж можна було припускати. Письменника не можна порахувати ні песимістом, ні оптимістом. Художнє бачення сучасного миру у В. Гроссмана трагедійне.

Фінал роману відповідно до цього бачення сумний. І в цьому теж укладена глибина його правди, правди автора.

1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (3голосов, средний: 2,67 out of 5)
Загрузка...

Васильєв Борис Львович народився 21 травня 1924 року в сім’ї командира Червоної Армії в місті Смоленську на Покровській горі. Член КПРС із 1952 року. Добровольцем пішов на фронт. Батько його був кадровим командиром. В 1969 році Б. Васильєв написав повість «А зорі тут тихі…», в 1974 році — роман «У списках не значився», які присвячені темі Великої Вітчизняної війни. Сучасна проза про війну примітна різноманіттям тим і жанрів. Але при всій цій розмаїтості авторських підходів і стилів особливої уваги заслуговує єдність сучасної радянської літератури про війну в тій її частині, що розкриває секрети нашої перемоги, пояснює причини й джерела подвигу народу.

Цікаво відзначити, що за останнім часом з’явилося багато книг про війну, герої яких змушені діяти в особливо важких умовах: те в умовах раптового оточення, те стримуючи розпачливий натиск ворога. Тобто письменники створюють образи людей, які перед особою страшної небезпеки, як «при світлі дня», розкривають щиросердечні якості,  виховані в них новим строїм, — саме ті, які й визначили переможний результат війни.

Це насамперед — максимальна віддача сил, викликана ясним і неухильним розумінням свого особистого боргу, де б не виявився боєць.

У повісті Бориса Васильєва «А зорі тут тихі…» трагічні дії відбуваються на мало кому веденому 171-м роз’їзді, у лісі, осторонь від якого німці цілодобово бомблять Мурманську дорогу. Назва повести є повною протилежністю подіям самої повісті. До символу, і героїчн і трагедійного одночасно, піднімається подвиг старшини Васкова й п’яти дівчин-зенітниць.

Сильне емоційне враження, що ця повість робить при першому читанні, ще більше зростає, коли починаєш читати її аналітично. Виявляється, вона надзвичайно коротка: деяким більше тридцяти журнальних сторінок! Це значить (оскільки зміст її бачиться величезним), що в цьому випадку лапідарність добутку відповідає глибинній специфіці мистецтва: автор зупинив нашу увагу лише на тих моментах дійсності, які загальцікаві й здатні схвилювати кожного особисто, і до мінімуму звів елемент безособов-інформаційний.

Максимальне розкриття можливостей людини у своїй справі, що разом з тим і одночасно є народною справою, — такий зміст узагальнення, що витягає нами з історії страшної й нерівної боротьби, у якій перемогли поранений у руку Васков і загиблі все до однієї його дівчини, яким ще тільки стояло довідатися радість любові, материнства.

«Одне знав Васков у цьому бої: не відступати. Не віддавати німцеві ні клаптика на цьому березі. Як ні важко, як ні безнадійно -тримати…

І таке почуття в нього було, немов саме за його спиною вся Росія зійшлася, немов саме він, Федот Евграфыч Васков, був зараз її останнім синком і захисником. І не було в усьому світі більше нікого: лише він, ворог да Росія».

Таким чином, невелика по числу сторінок повість Б. Васильєва дає більші підстави для багатоаспектного й серйозного розбору ідейно-художніх достоїнств сучасної радянської літератури.

Але тут про неї говорилося лише у зв’язку з тим, що книги про війну переконливо розкривають такий секрет нашої перемоги у Великій Вітчизняній війні, як масова ініціатива радянських людей усюди, де б їм ні довелось боротися, — чи виковуючи перемогу в тилу, пручаючись загарбникам у полоні й в окупації або воюючи на фронті.

Мир не повинен забувати жахи війни, розлуку, страждання й смерть мільйонів. Це було б злочином перед полеглими, злочином перед майбутнім. Пам’ятати про війну, про героїзм і мужність минулими її дорогами, боротися за мир — обов’язок всіх живучих на Землі.

«А зорі тут тихі…» повість Бориса Васильєва зробила на мене сильне враження. Вона вразила своєю глибиною й важливістю піднятих проблем.  Цікава манера письменника: він ніде не обрушує потоку слів на адресу героїв, не дає їхніх прямих характеристик, як би бажаючи, щоб ми самі розібралися в них. Повість змушує нас  задуматися. Саме головне в ній — вона не залишає нас байдужими.

1 кол2 пара3 трояк4 хорошо5 отлично (Еще не оценили)
Загрузка...

Багато книг на світі, всіх їх за життя мені не перечесть. Але я хочу розповісти про добуток, де порушена глибоко хвилююча мене проблема — проблема війни. Борис Васильєв — один з авторів добутків про Велику Вітчизняну війну. Він народився й жив у Смоленську. Але почалася війна, і він у рядах добровольців відправляється на фронт. Пройшовши війну з початку й до кінця, Васильєв виніс із фронту головні думки й ідеї своїх майбутніх добутків, написаних у сімдесяті роки. Одним з добутків «лейтенантської прози» є повість Бориса Васильєва «А зорі тут тихі…».

У цій повісті Васильєв описує життя й загибель п’яти дівчин-зенітниць. Пришедшие на війну по власній волі, що майже не вміли стріляти, вони гинуть від рук фашистської розвідки, захищаючи себе й Батьківщину. Жінки й дівчини, зовсім юна й молоді, війна не ставить границь віку й підлоги, тут всі й кожний — солдат. У тилу були німці, і кожний солдат почував свій борг перед Батьківщиною. Зупинити й знищити ворога за всяку ціну. І вони зупинять його, але ціною свого життя. Оповідання ведеться від імені коменданта роз’їзду Васкова. Вся повість побудована на його спогадах. У рамках післявоєнного часу йде оповідання про минулі жахи нелюдської війни. І це відіграє важливу роль в ідейно-художнім сприйнятті повести. Ця повість написана людиною, що побувала й прошли всю війну, тому вся вона написана правдоподібно й захватывающе, з яскравим виділенням всіх жахів війни. Свою повість автор присвячує моральній проблемі формування й перетворення характеру й психіки особистості в умовах війни. Наболіла тема війни, несправедливе й жорстокої, поводження різних людей у її умовах показано на прикладі героїв повести. У кожного з них своє відношення до війни, свої мотиви боротьби з фашистами, крім основних, і всі вони різні люди. І саме цим солдатам, молодим дівчиськам, має бути виявити себе в умовах війни; комусь уперше, а комусь і немає. Не все дівчини проявляють героїзм і мужність, не все залишаються твердими й стійкими після першого бою, але все дівчини гинуть. Тільки старшина Басків залишається в живі й доводить виконання наказу до кінця.

Тема війни актуальна в будь-який час, тому що там гинуть люди. І автор за допомогою свого таланта й майстерності зміг довести ще раз її актуальність. Всі тяготи, несправедливості й жорстокості автор описує з винятковою простотою й стислістю.

Але це не шкодить сприйняттю повести. Сцени з життя дівчин ємні й короткі, але дають повне подання про кожну героїню, У своїх героях автор показує різні типи людей, їхнє поводження, і це у Васильєва, на мій погляд, виходить особливо добре. Васильєв не просто письменник, а письменник-психолог. І цьому він учився не по книжках, а саме життя, точніше, війна навчила й допомогла розуміти психологію людей.

Прочитавши твір Бориса Васильєва, мені здається, кожний не раз ще задумається про війну з її безглуздістю й наслідками. Це добуток повинне залишити незабутнє враження в сучасного покоління, щоб кожний задумався про те, щоб війна не повторилася. Після прочитання «А зорі тут тихі…» мені здалося, що я сама разом з дівчинами побувала в бойових умовах, бачила ворога й загибель зенітниць. Це ще раз підкреслює майстерність письменника. На мій погляд, добуток написано цікаво й переконливо, все правдиво й природно. Кожна деталь, починаючи з опису роз’їзду, лісу, доріг і закінчуючи героями й сценами їхньої загибелі, важлива для єдиного, цілого сприйняття повести. І Борис Васильєв, мені здається, ніде не перебільшив.

Я не можу сказати, що ця книга моя сама улюблена. Одну, саму улюблену книгу дуже важко виділити з різноманіття книг. Я вважаю, що добуток написаний на високому рівні, просто й доступно для будь-якого читача. У наш неспокійний час такі добутки просто необхідні, тому мені й хотілося розповісти про одному з них. Саме майстерність таких письменників, як Васильєв, розкриває й підкреслює нелюдськість війни. І мені здається, що такі добутки, як повість «А зорі тут тихі…», актуальні й звучать як застереження нам.




Всезнайкин блог © 2009-2015