Сочинения

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Отой Вітя, що сидить на третій парті від столу, страшенний хвастун. Якби ви тільки знали, який він хвастун! Вій недавно казав у класі, що зробив такий парашут, з яким не вниз стрибаєш, а вгору. Ну, хіба таке може бути? Або що у нього є такі окуляри з ліхтариками, крізь які він вночі може читати. Йому ніхто не вірить, а все ж таки всім заздрісно. Може, в нього й не такі, а які-небудь інші, незвичайні, все ж таки є. Потім він ще розказував, що видресирував так свого собаку Марса, що той сам ключем відмикає двері і подає, коли Віті треба, задачник або граматику, або читанку. І так він завжди — всі сидять і слухають і вуха розвісять… От зараз усі діти слухають Олену Пилипівну, а він знаєте про що дума? Що добре було б мати таку ручку, яка пише завжди без помилок, бо на останньому контрольному диктанті він зробив аж одинадцять помилок. І йому поставили двійку. Добре було б, якби була така ручка. Але мрії про ручку перебиває Олена Пилипівна.

—        Вітя Вишневський, прочитай свої задачки, задані на сьогодні,— каже вона.

—        Хіба на сьогодні були задані задачки? — питає він здивовано…

—        Виходь тоді до дошки і розв’яжи тут.

Біля дошки Вітя вже стоїть червоний і засоромлений. У нього все плутається і виходить не так, як треба. Добре, що дзвонить дзвоник, і Олена Пилипівна нічого йому не ставить…

—        Подумаєш,— запально відповідає Вітя,— ці за

дачки мені — що горіхи лущити. Мені й не треба їх розв’язувати, а я таку машину вигадав, що сама їх мені розв’язує.

І як це в нього вирвалось, у Віті? Враз усі хлопці присікалися:

—        Де машина? Покажи! Ти брешеш просто, і більше нічого!..

Вранці двадцять першого Вітя прийшов з чималеньким пакунком під пахвою.

—        Приніс! — сказав він з погордою і хотів уже розгорнути пакунок перед здивованими дітьми. Але тут задзвонив дзвоник.

—        Нічого,— сказав він спокійно,— покажу на перерві,— і поклав пакунок під парту.

Ви уявляєте, як зацікавлені були всі? І, як на зло,— контрольна з арифметики… На перерві всі обступили Вітю. Він вийняв чималу картонну коробку. В коробці в рядок були виставлені маленькі коробочки із щілинками: 40, 41, 42, 43 і так до 60.

—        Як і в кожний автомат,— сказав він серйозно,— треба кинути гривеник.

Він на очах у всіх кинув гривеник, і справді, знизу впав папірець.

—        Читай, Галка Татарська, в задачнику номер

п’ятдесят..,

—        А ти, Тіма, бери папірець і читай розв’язання. Дійсно, розв’язано було правильно.

Ще кинули гривеник у № 48, що задано на завтра, і знову випало розв’язання — правильне розв’язання..

Орієнтовний план

• Вітя — фантазер:
• а)         чудернацькі парашут та окуляри;
• б)        натренований песик Марс;
• в)        мрії пре ручку, яка не робить помилок
• 2.         Вигадника   і  хвалька   присоромлено.
• «Чарівна» машина.
• Таємниця Вітіної чудо-машини.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Хто з вас не знає чудових рядків поеми-казки О. С. Пушкіна «Руслан і Людмила»: «Край лукомор’я дуб зелений і золотий ланцюг на нім…» Та чи знаєте ви, що образ лукоморського дуба поет запозичив з натури? його прообразом був старезний дуб, який і донині росте у селі Сугді біля Ленінграда, в колишньому маєтку Ганнібалів. Тепер йому понад шістсот вісімдесят років. Дуб належить до найдовговічніших і чи не найшанованіших дерев нашої флори. Та й як не захоплюватися темно-зеленими велетнями, які сягають у висоту до п’ятдесяти метрів, а живуть нерідко п’ятсот або й тисячу років.

Видатний римський природодослідник Пліній-Старший писав про дуби, що вони непідвладні часові і вражають своєю безсмертною долею. Загалом вчений був не дуже далекий від істини. Останні дослідження засвідчують, що далекі предки цих могутніх красенів росли на Землі приблизно сто п’ятдесят мільйонів років тому!

Вдумайтеся тільки: деякі дерева переживали 20 — 30 поколінь. Одним із найстаріших вважався славнозвісний дуб на дніпровському острові Хортиці, що був колискою Запорізької Січі. Вік його, як доводять історики, сягав двох тисяч років! На жаль, у 1871 році патріарх зеленого світу був безжально зрубаний за наказом царських чиновників. Зате до наших днів у селищі Верхня Хортиця, неподалік славетного . Дніпрогесу, зберігся молодший побратим хортицького дуба. Це понад вісімсотрічний «Запорізький дуб». Він є визначною пам’яткою живої природи нашої республіки й охороняється законом. Висота велетня — тридцять шість метрів, тобто з п’ятнадиятиповерховий будинок! Важко уявити свідком скількох подій був цей сивий богатир. Один із найстаріших у Європі — Стельмузький дуб, вік якого перевершує півтори тисячі років. Він росте в Литовській РСР і також охороняється законом.

Старезні дуби нерідко увічнюють пам’ять видатних людей. Так кілька зелених велетнів на Україні пов’язані з ім’ям Т. Г. Шевченка. Серед них — могутній дуб у містечку Звенигородці, у селі Мар’янському на Пол-тавшині. Є дуби, пов’язані з іменами Івана Франка, Михайла Коцюбинського, з ратними подвигами радянських воїнів у боях із фашистськими загарбниками. І серед усіх дубів-старійшин слід згадати одного із .наймолодших побратимів, иосаджеиого біля московського Кремля 12 квітня 1962 року — в день річниці першого польоту людини в космос.

Минуть віки. Молодий дубок сам колись стане могутнім патріархом. Можливо, він проводжатиме в далеку путь сміливих міжзоряних мандрівників.

• Чому саме дуб належить до найшанованіших дерев нашої флори?
• Що ви знаєте яро славнозвїсяий хортищжий дуб?
• Чім відомий «Запорізький дуб» Верхньої Хортиці?
• Що вам відомо иро .дерева, які увічнюють пам’ять видатних людей?
• Пригадайте літературні, мистецькі твори, в яких згадується
• дуб»

(6голосов, средний: 4,17 out of 5)

Загрузка...

Уже відспівав свою мелодію на вербовій сопілці березень і поплив з гір у доли швидкими потоками. Зазеленів молодим зелом на лугах юний квітень, розсипав навколо райдужні, разнобарвні квіти. А найперші з них — то яскраво-жовті, ніби даровані сонцем, золоті ключики, квіти первоцвіту весняного. Ішов лугами, полями і лісами юнак. Залюблено задивилося на нього сонце і кинуло йому під ноги пригорщу сонячних зайчиків. А вони торкнулися землі і перетворилися на золоті ключики. Взяв юнак-кві-тень ті ключики та й відімкнув двері землі, в які хвилею радісною і живодайною тепла, з пташиною піснею і веселим сміхом полинула нестримно юність природи— весна. Взяв юнак молоду наречену-весну за руку, пішов із нею по землі. Де крок ступлять, там квіти цвітуть, слово мовлять — музики грають, пісню заведуть — усе навколо заспіває і закружляє в буйному танку весняної радості.

Усе ожива, тріпоче від любові, все аж тремтить жадобою життя… Чуєте? Озвалися, забриніли бруньки крислатого осокора, а онде затріпотіли ніжні сережки берізки білокорої, знялася аж до неба після жайвора… І пішло, і пішло! І не зупинити того буйного лету життя, того радісного оновлення землі.

А все — ключики золоті первоцвіту весняного. І що першою ця квітка, яку ще називають жовтим рястом, весну починає, то й силу вона має неабияку: здоров’я людям повертає, втрачені усмішки на обличчях засвічує…

(Еще не оценили)

Загрузка...

Картотека підліткового кабінету обласного диспансеру — середовище жахливих фактів, реєстр скупчення горя. Вони проходять низкою перед моїми очима — хлопчики й дівчатка, юнаки і дівчата, все життя їх занотовано на стандартних клінічних бланках. Багато з них після лікування вернулись до здорового, свідомого життя, а багато—так назавжди і залишились у картотеці диспансеру з короткою припискою: «Знятий з обліку в зв’язку зі смертю…»

Ігор К. 1968 року народження. Вперше пізнав смак опію на шістнадцятому році. За словами матері, яка кинулася до лікарів, із лагідного турботливого сина перетворився на справжнього бузувіра, здатного побити матір, потрощити меблі, перебити посуд. Попередній діагноз остаточно було підтверджено, коли Ігор пройшов курс обстеження,— опійна наркоманія,

психопатія. Довго й наполегливо боролися лікарі за його життя, але він сам відмовився від ефективного лікування, не приймав медикаментів, не ходив на огляди, тікав із дому. І от результат: помер на руках матері після великої дози опійного маку. Врятувати його було неможливо: організм уже давно, по суті, не можна було назвати живим і функціональним. Знятий з обліку в зв’язку зі смертю…

Сергій У. 1969 року народження. Потрапив до лікувального кабінету диспансеру з діагнозом — опійна наркоманія. Курив так званий «план», вводив морфій у вени; коли не було наркотичних речовин, ковтав пілюльки.

Чотирнадцятирічний Сергій не міг помножити п’ять на п’ять, а від двадцяти відняти вісім. Його розумові здібності за період захворювання на наркоманію знизилися до рівня шести-семирічної дитини. Так само, як Ігор К., він уникав лікування, ховався від дільничного інспектора, тікав із дому. І от недавно Сергій У. помер, ввівши собі у вену надмірну кількість опійного препарату,. Знятий з обліку в зв’язку зі смертю…

Сімнадцятирічний Дмитро Г. нині перебуває у лікувально-трудовому профілакторії. Історія того, як він потрапив туди, так само жахлива, як дві попередні. У травні 1983 року Дмитро в гурті хлопців, старших за віком, потягнув разом з усіма «гостро приправлену> цигарку. І з цього дня почалося життя в позичку: не маючи власних грошей для придбання наркотиків, Дмитро взявся готувати опійні настоянки, за що «дружки» великодушно дозволяли йому залишати для себе по кілька міліграмів. У нього завжди і шприц був наготові. Для інших. Мати, бачачи це, тривалий час мовчала, боялася за синове життя (чула від сусідів і знайомих, як мстять наркомани). І кожний день її мовчання наближав Дмитра до тієї межі, за якою не залишається місця ні юнацьким мріям, ні першому коханню. І коли, зрештою, мати вирішила піти в міліцію і до наркологів, Дмитра довелося лікувати примусово…

Наркоманія — соціальне зло, що спотворює свідомість, калічить характер особистості.

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

У вестибюлі метро вирували потоки людей, як завжди у години пік. Проте кілька молодиків міцно стали непробивним колом, і люди оминали їх — праворуч, ліворуч — ті, що входили, й ті, що виходили; Хлопці трималися невимушено й незалежно… Особливо один із них — стрункий і русявий — впадав у вічі. Він привертав до себе увагу людей, стомлених роботою, людей, що поспішали і, здавалось, тільки й мали клопоту швидше дістатися додому. Але хлопець був надто гарний, такий привітний, веселий, що на нього майже всі озиралися…

З виром людей занесло до вестибюля засніженого дядька. Звичайного сільського дядька в звичайному дешевому пальто й розтоптаних черевиках на гумі.

Дядько розгублено озирнувся, шукаючи касу, бо про існування автоматів, які розмінюють монети, дядько просто не знав. Забачивши — таки віконце каси, проштовхався до нього.

—        Скільки до вокзалу? — гукнув звичним до простору голосом у віконце.

—        П’ять копійок,— незворушно відказала касирка і тицьнула білий талончик.

Хлопці перемигнулися, нараз розімкнули коло, впустивши поміж себе дядька.

—        Скільки ви заплатили до вокзалу? —дружелюбно запитав один із них.

—        П’ять копійок.— Дядько був радий, що нарешті хтось звернувся до нього, по-дружньому заговорив у цій штурханииі незнайомих людей…

—        П’ятачок? — звів гарні брови русявий.— Але ж до вокзалу проїзд — шість копійок!

— Як-то — шість? — занепокоївся дядько.— Сама ж касирка казала…

—        Такий шурум-бурум, а ви хочете, щоб вона усе пам’ятала. Вона ж не машина] Звичайно, діло ваше, ви можете проїхати і на п’ять, але, розумієте самі, всяк буває: наскочить контролер, штраф, ганьба, з поїзда висадять.

—        І то правда, осоромишся за якусь копійчину… Спасибі тобі, синку.

Дядько став пробиватися до віконця каси. Люди, котрих він штовхав, сердилися,— поверталися ж з роботи стомлені… А дядько, затуливши широкими плечима віконце, вже просив у касирки, аби вона, взяла на додачу копійчину.

Хлопці весело сміялися… Щиро, до сліз сміявся русявий молодик, і тепер уже всі без винятку, озиралися на нього. На його привабливе, вродливе обличчя…

(1голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

За значенням і символікою тотожним коровайному є барвінковий обряд, який широко побутував на Подністров’ї, в Карпатах та Закарпатті. Такі обрядодії, як урочисте збирання барвінку, материнське благословення на плетення першої квітки, участь у вінконлє-тинах жінок, що живуть у першому шлюбі й сімейні я злагоді, підтверджують ізофункцюнальність цих двох явищ. У згаданих районах весілля починалося з урочистого обряду «брання» (збирання) барвінку. На Бой-ківщині молода йшла до лісу з дружками та малим хлопнем (родичем, сусідом), У лісі хлопець, ріжучи барвінок, тричі промовляв: «А то на дівку, а то на хлопця». Хліб залишали біля зрізаного барвінку, а почавши плести вінок, знову кликали хлопця, щоб держав нитку, за що він отримував певну винагороду.

У наддністрянських селян весілля також починалося з «шиття» барвінкового вінка, до якого першою приступала мати молодої під супровід обрядової пісні. Цей день гак і називався «зачинайниця». Вічнозелена рослина символізувала в народі міцність шлюбу, вічність життя.

На Закарпатті по барвінок до добрих господарів, які жили в злагоді, урочисто йшли дружки молодого й дружки молодої. Дружко срібною монетою зрізав три гілочки рослини, притискуючи їх до вівсяного ощипка. Після того барвінок зрізали всі інші. Коли барвінку було досить, те місце скроплювали водою й обсівали зерном, щоб далі він добре ріс.

Нарізані гілочки рослини загортали в чистий рушник, клали у велику миску з зерном і шматочком хліба на дні. Принесений до дому молодого (молодої), барвінок мати подавала до хати через вікно, що, очевидно, мало оберегти його від злих сил.

В окремих районах Закарпаття (зокрема, Мукачівському) по барвінок вирушали з музиками. Збирали барвінок і плели вінок під супровід весільних пісень.

Подібно до коровайного обряду барвінковий вінок виплітали тільки тим, хто вступав у шлюб вперше. Під час «рубання» (зрізування ножем) барвінку співали-

Рубай, дружко, барвіночок,

Кладл у снопичок.   

Це си перший і ішслідній Дівчині віночок,

Обруч для вінка робили з пагінця солодкої яблуні. Готовий вінок прикрашали колосками вівса і виносили в комору.

Провідне смислове навантаження барвінкового обряду — освячення шлюбу громадою — прирівнює його до коровайного, а цілий цикл обрядових барвінкових пісень свідчить про давність його походження.

(12голосов, средний: 3,42 out of 5)

Загрузка...

Хато моя, рідна батьківська хато! Ти випливаєш із тумангої далечі минулих літ і стоїш переді мною білим видивом, немов хмарина серед буйного цвітіння вишень. Довкола тебе колишеться синювата імла: чи то вишні осипають свій квіт на призьбу, чи дим кучерявиться з твого димаря и огортає тебе своїми сизими крильми. Яким теплом і лагідним родинним затишком, якою добротою та материнською ласкою віє від тебе, рідна хато! Неспроста ж твоє ім’я співзвучне зі словом «мати». Перші спогади про хату — немов рожевий досвіток дитинства. Біля стелі у тебе над головою, під дубовим тесаним сволоком засохлі польові квіти. До сволока на гаку прикріплена мотузочками вербова колиска. Мати наспівує колискову пісню про котика-вуркотика… А коли засинав, до мене приходили довірливий Івасик-Телесик, відважний Котигорошко і добра Мавка, яка сіяла по землі зерна н квіти.

З батьківської хати розпочиналося пізнання світу. Скільки довкруж цікавого! Білі стіни, біла стеля — неначе виткані з маминого полотна. Сонячне сніп’я лилося через вікна, і від того на стінах вигравали роз-гаптовані квітами рушники, розпростерли крила, немов жар-птиці. На плоскінному полотні кукурікали вогнисті півники, кували голубі зозулі, воркували сизі горлиці. Червоні кетяги калини аж горіли в дозрілій пишноті. Золотисті китички хмелю звисали з рушників до самого столу і пахли хлібом. А, може, то йшов дух від паляниць, які спекла мама на капустяному листі й поклала на столі, накривши білою скатертиною…

Хато, моя рідна батьківська хато!

.Усім найкращим, що є в моїй душі, завдячую тобі. Що навчила ти цінувати хліб і сіль, піднімати з підлоги ненароком випущену крихту. Ти навчила мене змалку поважати старих, шанувати батька й матір, бути терплячим, чесним і роботящим. Рідна хато моя! Давно я пішов від твого батьківського порога. Та де б я не був, під якими високими дахами не жив, ніколи не забуду твоєї стріхи, твоєї чистої стелі. Бо хіба може порядний син забути свою матір, свій дім, у якому вперше глянув на світ?

Птахи й ті повертаються з-за далеких морів до своїх гнізд. Сотні віків, німі, безсловесні, щовесни вони летять у рідні краї. їх кличе голос життя. Там десь, за тисячі верст, на них чекають нехай напівзруй-новані, але рідні гнізда. А ми ж таки люди! В нас є не тільки інстинкт, а й розум. То чому ми маємо забувати про гнізда свої?

Будь благословенна, хато моя! Прости, дерев’яна, побілена крейдою. І коли ми оновимо світ, коли збудуємо найрозкішніші, найказковіші палаци, однаково збережемо тебе для нащадків, наша бідняцька, але прекрасна хато! В музеях під високим небом збережемо тебе такою, як ти була. Щоб бачили всі, щоб знали наші нащадки, під якими стріхами ми народжувалися і виростали і, набравшись сил, ішли від отчого порога перетворювати світи! Дужі вітри революції вривалися в наші села, як благословенна гроза, зводячи над солом’яними стріхами семицвітні райдуги. Нехай же стоїть під суворим небом історії наша рідна батьківська хата, нехай красується в живому цвітінні соняшників і мальв, у барвистому колі райдуги…

(30голосов, средний: 4,23 out of 5)

Загрузка...

Збудована в XI столітті за ініціативою Ярослава Мудрого як головний храм Київської Русі, він був не тільки культурним, а й громадським, освітнім центром. Тут відбувалися урочисті церемонії посадженая князів на київський престол, прийоми іноземних послів. Нй площі біля собору збиралося київське віче. І прямокутну споруду Софії Київської в давнину оточували два ряди відкритих галерей. На східному фасаді було п’ять вівтарних напівкруглих виступів (аспид). Із західного боку височіли дві башти із сходами, які вели на другий поверх, Перед головним

[smszamok]

входом здіймався мармуровий портик. Як того хотів Ярослав, собор вінчали тринадцять куполів, які поступово піднімалися від крайніх малих до центрального великого Покривали їх листовим свинцем. Сірі куполи добре гармоніювали з рожевими стінами.

Всередині собор був оздоблений чудовими фресками і дивовижною мозаїкою. Фрески Софійського собору цікаві і різноманітні за своїм змістом. Більшість із них, величних, монуменгально-казкових, присвячена релігійній тематиці. Але є й такі, що зображають свята, ігри, танки та інші розваги і навіть сцени полювання. Так, над входом до центральної вежі добре збереглося фрескове панно, на якому відтворено циркові змагання, виступи акробатів, полювання на білку тощо. З великою старанністю виконана фрескова композиція «Скоморохи». На ній зображено стародавніх музикантів і акторів. Музичні інструменти виписані так реально, що за малюнком можна вивчити їхню будову.

Серед численних фресок собору особливий інтерес викликає груповий портрет сім’ї Ярослава Мудрого. На південній стіні — чотири жіночі постаті. Вважають, що то зображення дочок Ярослава. На південній стіні бачимо постаті князівських синів Всеволода і Вячеслава.

Крім фресок, на стінах собору багато чудових мозаїчних зображень. Вони виконувалися зі шматочків різнокольорового скла. Київські майстри робили його 177 кольорових відтінків. Знали вони й секрети виготовлення смальти, мозаїчного матеріалу золотого кольору. Мозаїка Софійського собору і сьогодні вражає довершеністю композиційного вирішення, свіжістю і яскравістю барв.

Софія Київська була центром давньоруської освіченості. Тут створили школу, одну з найкращих на той час бібліотек. У ній зберігалося понад 900 томів оригінальних, рідкісних рукописів та перекладів. Поряд з церковними, були книги, що містили відомості з історії слов’ян, астрономії, географії, філософські та юридичні трактати. Вважають, що в Софійському соборі було укладено перший літописний звід 1037 — 1039 років, розроблено основи першого збірника законів давньоруської держави — «Руська правда».

[/smszamok]

Було чим вабити Софії Київській людей, що приходили з далеких міст і сіл. Милувалися вони її непере-вершеною красою і величчю, знаннями і мудрістю збагачувалися. І сьогодні, майже через тисячу років, собор викликає захоплення і зачудування майстерністю стародавніх зодчих, довершеністю ліній та форм.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Багато сіл на нашій Україні спалила минула війна, але пам’ять про них залишиться неопалимою. Не може бути строку давності для фашистських убивць, котрі, знехтувавши цінністю людського життя, коїли жахливі злочини. В Кортелісах, що на Волині, з 23 по 27 вересня 1942 року було розстріляно гітлерівцями 2875 чоловік і спалено дотла 715 дворів. Село було буквально стерте з лиця землі, і саму його назву окупанти викреслили зі своїх карт.

Про це нагадує нині величний пам’ятник нескореним — меморіальний комплекс, до якого входять монумент жертвам фашистського терору, музей історії Кортелісів та шість братських могил.

А ще — досі залишилося одне-єдине обпалене мертве дерево {дерева помирають стоячи), що височить у центрі нового села як зловісна пам’ять того далекого лиха. Аж моторошно стає, -коли читаєш висічений на гранітній плиті біля нього напис:

«Там, де кривавий пройшов душегуб, Свідком лишився опалений дуб. Чорний як лихо. І жахом пропах, Навіть боїться гніздитися птах. Віти — мов горе заламаних рук. Ні, то не свідок, а пам’ятник мук! Меморіальний комплекс з часу його відкриття відвідало понад 300 тисяч чоловік з усіх кінців нашої країни та із-за кордону. Тут біля Вічного вогню, люди віддають шану полеглим — невинним жертвам страшкої бойні.

Нині відроджене з попелу сучасне село Кортеліси живе і буде жити повнокровним, змістовним життям. Тут чотириста дворів, півтори тисячі жителів. Двадцять років тому була збудована середня школа, де зараз навчається 360 дітей. Всі вони свято бережуть пам’ять замучених, але не скорених односельців, люблять своє оновлене село і намагаються вчитись і трудитись у ньому так, щоб рідну землю, колись рясно зрошену кров’ю, зробити найкращою в світі.

(5голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Пісня! Вона — серце народу, його душа, його крила. Витворена народом, пісня пахне майовими дощами, синіми льонами, материними руками. Вона часом потрясає нашу пам’ять: будьмо пильні! А то черкне ла-сгів’їним крильцем вечірній небокрай, торкнеться нашого серця і добуде чисту сльозинку з очей… Такої неземної сили наша народна Пісня!.. Скільки людей, затамувавши цодих, слухали її трепетне і лагідне тужіння…

• Мамо, вечір догора,
• Вигляди тебе роса,
• Тільки ти, немов зоря,
• Даленієш в небеса,
• Даленієш, як за віями сльоза.

Українським Соловейком назвав Дмитро Гнатюк Ліму Матвіенко. 1 справді, у неї неповторний-фольклорний стиль співу. Ніна — дуже тонка душа, завжди

посередня у своєму співі. Сольний спів Матвіенко своєрідний, оригінальний. Він як чисте ранкове повітря, непомітно проникає в серце, зачаровує магією м’якого голосу, глибиною чуттів, трагізмом людським. Співачка майже ніколи не повторює один репертуар. Іноді по півроку, а то й рік виконує нову пісню. Все це й обумовлює ліризм, ніжність, популярність пісень «Половина саду цвіте»; «Висока верба», «Веснянки» та інших. Майстерністю народної артистки України, лауреатом Республіканської премії їм. Т. Г. Шевченка Н, М. Матвіенко захоплювалися у багатьох країнах світу: Франції, Канаді, Мексіці, Чехословаччині.

Ніна Матвіенко успішно знялася у кількох фільмах. Мало хто знає, що співачка робить і літературні спроби^ Ось кілька фрагментів із її мініатюр:

«Спали мої безсонні сни. Хтось мусить спинити пожежу!.. Я не боюсь тебе, сонце,— бійся ти вогню мого, я чорну хмару спопелю!» «Чиста пісня — то я. Не сти-даюсь я співу кохання. Я люблю тонкий згин і крику лет… Я твоє вікно. Дивись у мене довго-довго», «Я одного разу почула: «Яким мірилом міряти життя? Совтетю…»

/Та найбільшої глибини сягнула Н. Матвієнко все-таки у виконанні народної пісні. І річ не в жалісному голосі чи його ньюансах. На відміну від багатьох естрадних співаків, вона живе піснею, глибоко переживає під час співу. Співає серцем своїм щедрим.

її народність бере витоки з історії отчого краю, його легенд, балад, від мудрої селянської філософії, в основі якої розум, доброта, внутрішній протест проти неправди.

Прислухайтесь, як співає Ніна Матвієнко, і ви станете щедрішими, чистішими у помислах і ділах своїх.