Сочинения

Михайло Опанасович Булгаков — великий майстер, своїм талантом несуче світло, не приховуючи при цьому пітьми. Дійсно, пітьму він не приховував. Своє беззаконня й трагізм намагалося сховати від сучасників цей час, у якому жив і затворів автор.  Час намагався сховати й самого Булгакова як автора. У тридцяті роки він був із числа «заборонених». Після публікації початку «Білої гвардії» до кінця життя йому не вдалося опублікувати жодного значного добутку. І через багато років, після смерті автора, його утвори в повному обсязі стали доступні читачеві. Довгий час залишався «у тіні» останній твір Булгакова «Майстер і Маргарита». Це складний, багатогранний добуток. Жанр його був визначений самим автором як «фантастичний роман». За допомогою сполучень реального й фантастичного Булгаков у своєму добутку піднімає багато проблем, показує моральні вади й недоліки суспільства. Сміх і сум, любов і моральний борг я бачу, читаючи сторінки роману. Однієї з основних тем, мені здається, є споконвічна тема добра й зла.

Поки існує на землі людина, буде існувати добро й зло. Завдяки злу ми розуміємо, що таке добро. А добро, у свою чергу, виявляє зло, висвітлюючи людині шлях до істини. Завжди буде відбуватися боротьба добра зі злом.

Дуже своєрідно й майстерно зобразив цю боротьбу у своєму творі Булгаков. Диявольська [rkey]свита вихром проноситься по Москві. По тій Москві, у якій існує неправда, недовіра до людей, заздрість і лицемірство. Ці пороки, це зло оголює перед читачами Воланд — художньо переосмислений образ Сатани. Його фантастичне зло в романі показує зло реальне, нещадно викриває лицемірство таких людей, як Степан Лиходіїв, значима особистість у культурних і високих колах Москви, — розпусник, що опустився та ледар. Никанор Іванович Босий —  шахрай, буфетник вар’єте — злодій, поет А. Рюхін — закоренілий лицемір. Таким чином, Воланд називає всіх своїми іменами, указуючи, хто є хто. На сеансі чорної магії в московському вар’єте він роздягає в прямому й переносному значенні громадянок, які спокусилися на дармове добро, і зі смутком робить висновок: «Люблять гроші, але адже це завжди було… Ну, легковажні… ну, що… і милосердя іноді стукається в їхні серця… звичайні люди… Загалом, нагадують колишніх…»

А якими ж були вони, ці колишні? Автор переносить нас у далекий Єршалаїм, у палац п’ятого прокуратора Іудеї Понтія Пілата. «В Єршалаїмі всі шепотять про мене, що я люте чудовисько, і це цілком правильно». Прокуратор живе за своїми законами, відповідно до них світ ділиться на пануючих і що підкоряються, раб підкоряється своєму панові — це непорушний постулат. І раптом з’являється той, хто мислить інакше Людина, років двадцяти семи, у якого зв’язані руки і який фізично абсолютно безпомічний. Але він не боїться прокуратора, він навіть сміє йому заперечувати: «…звалиться храм старої віри й створиться новий храм істини». Це людина — Ієшуа переконана, що злих людей немає на світі, є тільки люди «нещасливі». Ієшуа зацікавив прокуратора. Понтій Пілат хотів і навіть спробував урятувати Ієшуа від гіркої долі, але той не міг відмовитися від своєї істини: «У числі іншого я говорив, що всяка влада є насильством над людьми й що настане час, коли не буде влади ні кесарів, ні якої-небудь іншої влади. Людина перейде в царство істини й справедливості, де взагалі не буде потрібна ніяка влада». Але прокуратор не може упокоритися із цим, це явне протиріччя його ідеології. Ієшуа страчений. Страчено людину, яка несла людям праведне світло істини, добро було його сутністю. Ця людина була духовно незалежна, він відстоював істину добра, вселяв віру й любов. Понтій Пілат розуміє, що його велич виявилася мнимим, що він боягуз, його мучить совість. Вона покарана, його душа не може знайти спокій, але Ієшуа — втілення моральної сили добра в романі — прощає його. Він пішов з життя, але живі зерна добра, залишені ним. І от уже скільки сторіч люди вірять в Ісуса Христа, прообразом якого і є Ієшуа. І вічне прагнення до добра нездоланно. Майстер пише роман про Христа й Пілата. У його розумінні Христос — особистість мисляча й страждаюча, несуча в світ неминущі цінності, невичерпне джерело добра. Істина відкрилася Майстрові, він увірував і все-таки виконав місію, заради якої він жив. Він прийшов у це життя, щоб написати роман про Христа. Майстер, як і Ієшуа, дорого платить за право проголосити свою істину. Пророки знаходять своє місце в божевільному будинку. І світ, на жаль, виявляється таким, що в ролі судді виступає диявол. Саме він і платить усім по заслугах. Майстер іде від людей, знаходячи спокій і щастя. Але на землі залишається його безсмертний добуток. Боротьба добра й зла триває. З покоління в покоління люди шукають і будуть шукати моральний ідеал, вирішувати етичні протиріччя, шукати істину, боротися зі злом.

Я думаю, таким борцем є сам Булгаков. Його роману призначене довге життя, я вірю, що він не втратиться в часі, а буде служити джерелом моральних ідей ще багатьом поколінням.

Проблема добра й зла — це вічна проблема, що хвилювала й буде хвилювати людство. Що є добро й що є зло на землі? Це питання проходить лейтмотивом через весь роман М. О. Булгакова «Майстер і Маргарита». Як відомо, дві протилежні сили не можуть не вступити в боротьбу один з одним, тому вічно боротьбу між добром і злом.

Найбільше гостро конфлікт між цими силами відбився в романі «Майстер і Маргарита». Отже, перед нами Москва кінця двадцятих — початку тридцятих років. У жаркий і задушливий вечір на Патріарших ставках з’являється пан, схожий на іноземця: «…ні на яку ногу він не кульгав, і росту був не маленького й не величезного, а просто високого. Що стосується зубів, то з лівої сторони в нього були платинові коронки, а із правої — золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, у закордонних, у кольори костюма туфлях… По виду — років сорока із зайвим. Рот якийсь кривий. Виголений гладко. Брюнет. Праве око чорне, ліве чомусь зелене. Брови чорні, але одна вище іншої…» Це Воланд — майбутній винуватець всього безладу у Москві.

Сумнівів немає в тім, що Воланд — представник «темної» сили. (Воланд переводиться з давньоєврейського як «чорт».) Важливо звернути увагу на епілог до роману. Це слова Мефістофеля з «Фауста» Ґете:  «Я — частина цієї сили, що вічно хоче зла й вічно робить благо». Мефістофель у Фаустові — Сатана, що карає грішників, улаштовує безладдя. Ні, Воланд не схожий на Мефістофеля. Його подібність із ним обмежено лише зовнішніми ознаками! Гостре підборіддя, скошене особа, кривий рот. У діях же Воланда немає прагнення покарати занурених у гріхи москвичів. Він з’явився в Москву з однією метою — довідатися, чи змінилася Москва з того дня, коли він був у ній останній раз. Адже Москва претендувала на звання Третього Рима. Вона проголошувала нові принципи перебудови, нові цінності, нове життя. Але що ж бачить Воланд, коли влаштовує в театрі вар’єте сеанс чорної магії для москвичів? Жадібність, заздрість, прагнення нажити «легкі» гроші. І Воланд робить такий висновок: «Ну що ж… Вони — люди як люди. Люблять гроші, але адже це завжди було… Людство любить гроші, із чого б ті не були зроблені, із шкіри, паперу, бронзи або із золота. Ну, легковажні… ну що ж… і милосердя іноді стукається в їхні серця… звичайні люди… загалом, нагадують колишніх… квартирне питання тільки зіпсувало їх…»

Прибуття Воланда в Москву супроводжується безладдями: умирає під колісьми трамвая Берліоз, божеволіє Іван Бездомний, згоряє «Будинок Грибоєдова». Але хіба ця справа рук самого Воланда? Немає. Почасти в лихах москвичів винувата свита Воланда! Коровьев і кіт Бегемот. Але найбільше у своїх нещастях винуваті самі москвичі. Адже це вони створили навколо себе світ, схожий на пекло, населений злістю, пияцтвом, неправдою, розпустою. Заглянемо хоча б у ресторан «Будинку Грибоєдова», де проводять свій вільний час члени Массоліту. Тут, «обпливаючи потом, офіціанти несли над головами запітнілі кружки з пивом», «танцював якийсь дуже літній з бородою, у якій застрягла перинка зеленого лука», «гуркіт золотих тарілок у джазі іноді покривал гуркіт посуду, що посудниці по похилій площині спускали в кухню». Вся атмосфера в ресторані нагадує пекло, описану в Біблії, одним словом «пекло».

Потрапляючи на бал Сатани, ми можемо переконатися в тім, що людство завжди жило по тим самим законах, завжди робило зло. Перед нами й Маргаритою проходить пані Мінхіна, що спалила своїй покоївку щипцями для завивки, молодий юнак, що продав свою дівчину у публічний будинок. Але при цьому ми розуміємо, що всі ці люди мертві. Виходить, в «відомство» Волана, в «відомство» «тьми» попадають тільки померлі. Тільки тоді, коли людина мертва, його душа, обтяжена гріхами, попадає під владу Воланда. Отоді наступає розплата за все те зло, що людина зробила при житті.

В «відомство» Воланда попадають і Берліоз, і Майстер з Маргаритою, і Понтій Пілат, жорстокий прокуратор Іудеї.

Як багато людей, що потрапили під владу Сатани! Хто ж може вступити в боротьбу зі злом, хто з героїв роману гідний «світла»? На це питання відповідає роман, написаний Майстром. У місті Єршалаїмі, погрузли, як і Москва, у розпусті, з’являються два чоловіки: Ієшуа Га-Ноцрі й Левій Матвій. Перший з них уважає, що злих людей не буває й що найстрашніший гріх – це боягузтво. От це та людина, що гідна «світла». Уперше він з’являється перед Понтієм Пілатом «у старенькому й розірваному хітоні. Голова його була прикрита білою пов’язкою з ремінцем навколо чола, а руки зв’язані за спиною. Під лівим оком у людини був великий синець, у куті рота — садно із запеченою кров’ю». Чи можна говорити про те, що Ієшуа Га-Ноцрі — це Ісус Христос? Долі цих людей схожі, вони обоє вмерли на хресті. Але варто помітити, що Ієшуа було двадцять сім років, а Ісусові — тридцять три роки, коли їх розіпнули. І Ієшуа — сама звичайна людина, сирота, а Ісус Христос — «син Божий». Але справа не в цьому. Головне, що Ієшуа несе у своєму серці добро, він ніколи у своєму житті не зробив нічого поганого, він прийшов у Єршалаїм, щоб учити людей добру, щоб вилікувати їх тіло й душу. Він рятівник людства. Але, на жаль, людство не має потреби в порятунку. Навпаки, воно прагне позбутися від Ієшуа, як від злочинця й злодія. І це теж боротьба добра зі злом.

Найбільш яскраве зіткнення протиборчих сил представлено наприкінці роману, коли Воланд зі своєю свитою залишає Москву. Що ж ми бачимо? «Світло» і «тьма» стоять на одному щаблі. Світом не керує Воланд, але світом не керує й Ієшуа. Усе, що може Ієшуа, — це попросити Воланда про те, щоб той дав Майстрові його улюбленої вічний спокій. А Воланд виконує це прохання. Таким чином, ми доходимо висновку, що сили добра й зла рівноправні. Вони існують у світі поруч, постійно протиборствуючи, сперечаючись один з одним. І боротьба їх вічна, тому що немає на Землі людини, що жодного разу за своє життя не зробила гріха; і немає такої людини, який би повністю втратив здатність вершити добро. Світ — це своєрідні ваги, на чашах якого лежать два вантажі: добро й зло. І, як мені здається, поки зберігається рівновага, світ і людство зможуть існувати.
[/rkey]
Роман Булгакова «Майстер і Маргарита» допомагає глянути на навколишній світ по-новому. Я вважаю, що цей роман допомагає знайти й розпізнати, що є добро й що є зло.

Сочинение! Обязательно сохрани - » Добро й зло в романі М. О. Булгакова «Майстер і Маргарита» . Потом не будешь искать!

Запись была опубликована 04.12.2009 в 10:47 в категории Шкільні твори з російської мови. Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.