Сочинения

Не відаю, як там у раю, але здається мені, що саме так, як їхати дорогою від села Бурбиного до берегів неспокійної річки Бурчак. Небо своєю голубизною спустилося на трави, трави своїми пахощами полинули в небо. Сонце пестить теплом, а вітерець ніжить крилом. Бджоли не те що гудуть, а мов би пробують свої труби, щоб невдовзі заграти здоровецьким духовим оркестром якийсь марш волі, безкінечності або й щастя.

А що, коли щастя й живе саме тут, у барвистих гайочках, у незмірному просторі й лагідному теплі? І, можливо, не треба його десь шукати? Такі думки приходять до мене, коли мама, утомившись від незвичного для неї сидіння на гарбі, заводить пісню. А пісня котиться по всій тій безмежній красі, наче душа самої краси. У такі хвилини до мого маленького сердечка закрадається ще одне, крім любові, почуття. Крім любові до мами й до свого краю. Це почуття гордості. За свою маму й за свій край. Але ж мама часто повторюють, що гординя — великий гріх. Згадавши про те, я починаю тихо страждати, не дивлячись на божественність цих високих мит-тєвостей, бо так не хочеться порушувати рівноваги своїх переконань і своїх почуттів. Повертаюсь до мами й запитую щось буденне:

—        Мамо, а що ми пошиємо з цьогорічного полотна?

—        Доки воно з’явиться, те цьогорічне, скільки ще вашим рукам трудитись. Але якщо не полінуємось, то з грубого справимо тобі й Василеві по парі штанів, а мені — спідницю, кухвайкам новий верх, може, вийде. Бузину треба рвати, також не забудь. Пофарбуємо в темне, та й обновимось трохи.

На річці мама глибше від мене забродять, піднімають побільше й важчих стебел. Я стараюсь страшенно. Пучки якщо й потерпнуть, усе одно не подаю виду. І вже час не пливе, а немов зупиняється. Не показую втоми. Уявляю, як прийду на Різдво в нових темних штанях. З полотна. Ну то й що!? Але ж у нових. Та бадьорість бадьорістю, а від маминого ока хіба що сховаєш?

• —        Утомився, Миколо. Ану йди, сядь на днище човна.
• Знаєш, усієї роботи ніколи не переробити, давай удвох за
• ведемо пісню. У тебе голос високий, гарний. Підтягай.
• Із-за гори кам’яної
• Голуби злітають.
• Не зазнала розкошоньки,

Вже й літа минають. Я підхоплюю легко. Й наші два голоси розколисують сум над буянням природи, над степовим Бурчаком, що принишк, не бурчить, лише хвильками граючись, пускає мені в очі зайчиків.

—        Відпочинь, моє дитя, посидь на днищі. Бо хто тебе ще

сиротину пожаліє?

І щоб я не перечив і знову не кинувся до конопель, мама заводять нової. Ще кращої й сумнішої.

—        Співай, дитино. Господь на те й послав тобі голос…

Сочинение! Обязательно сохрани - » Твір на тему: Не відаю, як там у раю . Потом не будешь искать!

Запись была опубликована 17.02.2010 в 07:48 в категории Переказ сюжету творів письменників. Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.