Сочинения, сочинения по русскому языку, сочинения по литературе. бесплатные сочинения, сочинения, школьные сочинения, сочинение на школьную тему.

Цей офорт виконано в стилі Рембрандта, яким так захоплювався Тарас Шевченко. Рада Академії мистецтв 16 квітня 1858 року визнала Тараса Шевченка «призначеним в академіки й задала програму на звання академіка з гравіювання на міді». До осені 1860 року, повернувшись після заслання до Петербурга, митець працює без утоми. Виділена йому кімнатка з антресолями в колишній ризниці поруч із церквою перетворюється на справжню експериментальну лабораторію. Музейний меморіал Кобзаря, відкритий у Петербурзі в цьому приміщенні, лише приблизно передає дух тогочасної напруги. На столі від вікном -мідні дошки, набори пензлів і різців. Та чомусь реставратори посоромились виставити численні слоїки й пляшечки з кислотами для офортних робіт, ніби забули й зелену банку з сардинами, і сало напохваті — в розгорнутому вигляді.

Митцеві ніколи було відвідувати харчевні, він цілком віддавав себе улюбленій праці. Часом, аби не заважали гості, крейдою писав на дверях, що його немає вдома.

Написані Шевченком гравюри досить вдало розміщено на стінах нижньої й горішньої кімнат. На жаль, серед них ми не побачимо офорт дивовижної виразності й символічного звучання — автопортрет автора — чоластого юнака з хвилястим чубом і задумливо-одухотвореним обличчям. Він пише. А запалена свічка в лівій руці розганяє непроглядну пітьму навколо й вихоплює із темряви осяйні риси образу.

Зображення молодого поета дуже перегукується з його ж олівцевим портретом 1845 року.

Учень Тараса Григоровича, син харківської поміщиці Наталі Суханової Борис Суханов, котрий брав у митця уроки малювання вже після його заслання, згадував про першоджерело «офортної копії».

«З-поміж безлічі найрізноманітніших етюдів, краєвидів і начерків одшукався портрет юнака зі свічкою в руці, тіні на обличчі були дуже різкі, на голові — пишна шевелюра. Тарас Шевченко запропонував мені відгадати, хто зображений на портреті. Певна річ, я цього не міг зробити. Тоді він сказав, що це його власний портрет, ним же самим давно колись намальований, ще тоді, як він учився у Брюллова. Дуже сміявся Тарас Григорович з мого подиву, погладжуючи свою сиву голову, розправляючи козацькі вуса й порівнюючи себе, стоячи перед дзеркалом, з кучерявим, безбородим юнаком зі свічкою в руці. Він твердив, що свого часу портрет мав велику схожість з оригіналом…»

На стрічці офортного автопортрета напис: «Т.Шевченко. 1860». Отож, авторство і дата виконання не викликали сумніву і.. Але хотілося знати не тільки рік, а й, за можливості, місяць і день. І тут нам став у нагоді начерк вірша «Плач Ярославни», залишений на одному з відбитків цього портрета, який зберігається в Музеї українського образотворчого мистецтва у Києві.

Чернетку, звісно, зроблено раніше, можливо, в травні, о тій порі, коли за вікном хвилювалась-вирувала скресла Нева, повітря пахло бруньками й сонце висвітлювало блакиттю досі похмуро-свинцеве небо Петербурга. У такі дні особливо мріялась Україна, напливали згадки про подорож у рідні краї, немовби з вічності виринали картини того незабутнього літа сорок п’ятого року.

Тарас Григорович вирушив на батьківщину 23 березня, уже відомим поетом та вільним художником. Він почав друкувати перші аркуші «Мальовничої України», мав запрошення до Археографічної комісії в Києві. Отже, був у земляків шанованою людиною.

А ще отой юнак зі свічкою нагадав митцеві, що він поет народного визнання, але в особистому житті — безталанний бурлака. І на чистий папір автопортрета вимережались у мить поетичного натхнення рядки з найліричнішої сповіді Ігоревої дружини Ярославни. За її «Плачем» поет розпізнав свою гірку долю — без кохання, без родини, без дітей… А він же колись був такий молодий і вродливий, ніжний і закоханий… Що зробили з ним прокляті часи! І хай уже не наздогнати давніх літ на калиновому мості, а все ж, а все ж!.. Пам’ять ще бентежить серце, сповнене мрій і сподівань. І тоді хочеться жити, працювати, творити…