Сочинения

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Отой Вітя, що сидить на третій парті від столу, страшенний хвастун. Якби ви тільки знали, який він хвастун! Вій недавно казав у класі, що зробив такий парашут, з яким не вниз стрибаєш, а вгору. Ну, хіба таке може бути? Або що у нього є такі окуляри з ліхтариками, крізь які він вночі може читати. Йому ніхто не вірить, а все ж таки всім заздрісно. Може, в нього й не такі, а які-небудь інші, незвичайні, все ж таки є. Потім він ще розказував, що видресирував так свого собаку Марса, що той сам ключем відмикає двері і подає, коли Віті треба, задачник або граматику, або читанку. І так він завжди — всі сидять і слухають і вуха розвісять… От зараз усі діти слухають Олену Пилипівну, а він знаєте про що дума? Що добре було б мати таку ручку, яка пише завжди без помилок, бо на останньому контрольному диктанті він зробив аж одинадцять помилок. І йому поставили двійку. Добре було б, якби була така ручка. Але мрії про ручку перебиває Олена Пилипівна.

—        Вітя Вишневський, прочитай свої задачки, задані на сьогодні,— каже вона.

—        Хіба на сьогодні були задані задачки? — питає він здивовано…

—        Виходь тоді до дошки і розв’яжи тут.

Біля дошки Вітя вже стоїть червоний і засоромлений. У нього все плутається і виходить не так, як треба. Добре, що дзвонить дзвоник, і Олена Пилипівна нічого йому не ставить…

—        Подумаєш,— запально відповідає Вітя,— ці за

дачки мені — що горіхи лущити. Мені й не треба їх розв’язувати, а я таку машину вигадав, що сама їх мені розв’язує.

І як це в нього вирвалось, у Віті? Враз усі хлопці присікалися:

—        Де машина? Покажи! Ти брешеш просто, і більше нічого!..

Вранці двадцять першого Вітя прийшов з чималеньким пакунком під пахвою.

—        Приніс! — сказав він з погордою і хотів уже розгорнути пакунок перед здивованими дітьми. Але тут задзвонив дзвоник.

—        Нічого,— сказав він спокійно,— покажу на перерві,— і поклав пакунок під парту.

Ви уявляєте, як зацікавлені були всі? І, як на зло,— контрольна з арифметики… На перерві всі обступили Вітю. Він вийняв чималу картонну коробку. В коробці в рядок були виставлені маленькі коробочки із щілинками: 40, 41, 42, 43 і так до 60.

—        Як і в кожний автомат,— сказав він серйозно,— треба кинути гривеник.

Він на очах у всіх кинув гривеник, і справді, знизу впав папірець.

—        Читай, Галка Татарська, в задачнику номер

п’ятдесят..,

—        А ти, Тіма, бери папірець і читай розв’язання. Дійсно, розв’язано було правильно.

Ще кинули гривеник у № 48, що задано на завтра, і знову випало розв’язання — правильне розв’язання..

Орієнтовний план

• Вітя — фантазер:
• а)         чудернацькі парашут та окуляри;
• б)        натренований песик Марс;
• в)        мрії пре ручку, яка не робить помилок
• 2.         Вигадника   і  хвалька   присоромлено.
• «Чарівна» машина.
• Таємниця Вітіної чудо-машини.

(12голосов, средний: 3,42 out of 5)

Загрузка...

Хато моя, рідна батьківська хато! Ти випливаєш із тумангої далечі минулих літ і стоїш переді мною білим видивом, немов хмарина серед буйного цвітіння вишень. Довкола тебе колишеться синювата імла: чи то вишні осипають свій квіт на призьбу, чи дим кучерявиться з твого димаря и огортає тебе своїми сизими крильми. Яким теплом і лагідним родинним затишком, якою добротою та материнською ласкою віє від тебе, рідна хато! Неспроста ж твоє ім’я співзвучне зі словом «мати». Перші спогади про хату — немов рожевий досвіток дитинства. Біля стелі у тебе над головою, під дубовим тесаним сволоком засохлі польові квіти. До сволока на гаку прикріплена мотузочками вербова колиска. Мати наспівує колискову пісню про котика-вуркотика… А коли засинав, до мене приходили довірливий Івасик-Телесик, відважний Котигорошко і добра Мавка, яка сіяла по землі зерна н квіти.

З батьківської хати розпочиналося пізнання світу. Скільки довкруж цікавого! Білі стіни, біла стеля — неначе виткані з маминого полотна. Сонячне сніп’я лилося через вікна, і від того на стінах вигравали роз-гаптовані квітами рушники, розпростерли крила, немов жар-птиці. На плоскінному полотні кукурікали вогнисті півники, кували голубі зозулі, воркували сизі горлиці. Червоні кетяги калини аж горіли в дозрілій пишноті. Золотисті китички хмелю звисали з рушників до самого столу і пахли хлібом. А, може, то йшов дух від паляниць, які спекла мама на капустяному листі й поклала на столі, накривши білою скатертиною…

Хато, моя рідна батьківська хато!

.Усім найкращим, що є в моїй душі, завдячую тобі. Що навчила ти цінувати хліб і сіль, піднімати з підлоги ненароком випущену крихту. Ти навчила мене змалку поважати старих, шанувати батька й матір, бути терплячим, чесним і роботящим. Рідна хато моя! Давно я пішов від твого батьківського порога. Та де б я не був, під якими високими дахами не жив, ніколи не забуду твоєї стріхи, твоєї чистої стелі. Бо хіба може порядний син забути свою матір, свій дім, у якому вперше глянув на світ?

Птахи й ті повертаються з-за далеких морів до своїх гнізд. Сотні віків, німі, безсловесні, щовесни вони летять у рідні краї. їх кличе голос життя. Там десь, за тисячі верст, на них чекають нехай напівзруй-новані, але рідні гнізда. А ми ж таки люди! В нас є не тільки інстинкт, а й розум. То чому ми маємо забувати про гнізда свої?

Будь благословенна, хато моя! Прости, дерев’яна, побілена крейдою. І коли ми оновимо світ, коли збудуємо найрозкішніші, найказковіші палаци, однаково збережемо тебе для нащадків, наша бідняцька, але прекрасна хато! В музеях під високим небом збережемо тебе такою, як ти була. Щоб бачили всі, щоб знали наші нащадки, під якими стріхами ми народжувалися і виростали і, набравшись сил, ішли від отчого порога перетворювати світи! Дужі вітри революції вривалися в наші села, як благословенна гроза, зводячи над солом’яними стріхами семицвітні райдуги. Нехай же стоїть під суворим небом історії наша рідна батьківська хата, нехай красується в живому цвітінні соняшників і мальв, у барвистому колі райдуги…

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Не знаю, чому цей хлопчик привернув до себе мій погляд. По-дитячому захоплене і всміхнене обличчя, а в ясних очах безмірна цікавість, що готова вихопитися десятками несподіваних запитань. Настовбурчені вуха і трішечки розкритий рот. Хлопчик як хлопчик. Тільки в ту хвилину, коли радісна посмішка на його блідому обличчі гасла, в очах з’являвся строгий, навіть суворий вираз, хоч як це не було дивно для дитини семи чи восьми років. Хлопчик тримався за руку високої вродливої жінки, яка дивилася на всіх добрими втомленими очима. Так дивиться людина, що після тяжких страждань’ і злигоднів знайшла спокій.

Був світанок травневого дня. Ще з ночі місто не спало. Звістка про Свято Перемоги прибула вже десь по дванадцятій, і невідомо, як про неї дізнались люди. Але дізнались, і всю ніч місто гуло, мов розбуджений вулик. А на світанку будинки виплескували шумливий люд, ожили, загомоніли вулиці. Жінка з хлопчиком стояли край тротуару, під широковітим каштаном, на якому вже розпустилось буйне листя. Позад них чорнів обгорілий.кістяк будинку. Метушливі хлоп’ята, мов горобчики, зграйками зривалися з місця і з одчайдушним вереском перелітали па протилежний бік вулиці. На тротуарах їм уже було тісно.

А над гомінкою вулицею лунав голос диктора, який вдруге, втретє повторював довгождані слова про закінчення війни і перемогу. Говорила Москва. І говорило серце кожного.

Хлопчик роздивлявся навкруги, Його очі випромінювали найсвітлішу радість. Він неспокійно крутив головою, смикав за руку високу жінку, і мені здавалося, що ось-ось випустить ту руку і полетить слідом за галасливою хлоп’ячою ватагою. Але він стояв на місці. Тільки одного разу повернув голову в той бік, я вирувала невгамовна малеча, і я побачив, як його обличчя скривилося, наче від гострого болю, і в очах засвітилось глибоке, недитяче страждання.

• — Мамо,— заговорив хлопчик,— тепер тільки під час салютів стрілятимуть?
• — Так, синку,— думаючи про щось, відповіла жінка.
• — І бомби вже не падатимуть на нас, як тоді?..
• — Ні, не буде бомб,— суворо сказала жінка, і голос у неї затремтів.
• — Ура-а!— із щасливим сміхом вигукнув раптом хлопчик і, вхопившись обома руками за пальці маминої руки, почав стрибати на одній нозі.

3-лід його пахви впав і грюкнув об край тротуару маленький костурець. — Хлопчик стрибав на одній нозі. Другої у нього не було.

Орієнтовний план

• Опис зовнішності хлопчика.
• Москва святкує довгождану Перемогу.
• Вже не падатимуть бомби!
• Війна залишила жорстокі сліди.

(2голосов, средний: 1,50 out of 5)

Загрузка...

Уся творчість Ліни Костенко — це своєрідний роздум над сенсом людського життя, осмислення загальнолюдських цінностей. Особливо це помітно у романі «Маруся Чурай», у якому головна героїня  є втіленням усіх сподівань автора. Але Маруся не сама, поряд з нею люди, які теж мають щирі серця, козаки, які заради щастя Батьківщини йдуть на смерть. Є й інші, для яких гроші найважливіші над усе, але цей роман не про них. Все життя дівчина Маруся Чурай бачила усміхнені щасливі обличчя батьків, дуже кохаючих одне одного. Мати була предивна, красива молодичка, та й батько теж удатний був на вроду. А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий, недарма: Звела їх доля, наче в нагороду за те, що мали незглибимі душі.

Від їхнього міцного кохання і народилася дівчина, яка згодом своїми піснями дала голос українському народові. Маруся була, здається, найщасливішою дитиною на світі, доки не загинув її батько Гордій Чурай. Але ця трагічна смерть не змогла зламати ні її, ні матір, адже мали вони в серцях якесь невгасиме полум’я, якийсь міцний стрижень, що житимуть завжди. І ніяка сила не зможе їх знищити. Хоч біль у серці, але посмішка хай грає на вустах — цього навчила Марусю Мати:

— Як не буде, не скигли, доню, то великий брид.

Здушили сльози — не виходь на люди.

Болить душа — не виявляй на вид. Як різниться те, що відбувається в хаті Чураїв, і те, що діється в хаті Бобренків! Вдома у Марусі панують лад та любов, а у Бобренчихи — лайка, чвари, заздрощі. Не дивно, що Гриця так тягне до лагідних Чураїв. Завжди він поряд з Марусею:

Усе було, ми разом, все ми разом — пірнаєм в річку і по кручах лазим. Покохалися діти — Гриць та Маруся. Талановита дівчина мріяла, що і в неї буде таке кохання, як у батьків,  схоже на казку. Але були то марні сподівання:

Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі. І це не дивно, адже Маруся виросла в родині, де чесність, правдивість, шанобливе ставлення один до одного, гордість та патріотизм стоять над усе. Зовсім інше у Бобренків. Ось як вважає Гриць:

З’єднаєм що, нестатки до нестатків? А як землі нам мати не одпише? А ще ж стягатися треба й на коня… Як це вражало Марусю, для якої головне було те, що коханий поряд, те, що він теж її кохає! Вона вірила, що з коханим ніщо не страшне, бо мала щире, вірне, віддане серце:

• Чурай, то так: побачив свою долю —
• ось ти, ось я — тепер нас буде двоє.
• А що у мене стіни голі, —
• повісим костю саджені пістолі
• та килим з діркою. І у курені

з тобою буде солодко мені. Тому й не витримало серце Марусі зради: воно вмерло разом зі смертю Гриця. І хоч вона сама дала Грицеві отруйного зілля, але ж зробив він це з доброї волі, зрозумівши, що без Марусі він не зможе жити. Не можна зраджувати кохання, не можна жити тільки думками про гроші — пе вбиває людську душу, вбиває в ній все чисте, прекрасне, натомість лишаючи грудочку попелу. Марусю було приречено до страти, але цей наказ було скасовано самим гетьманом Богданом Хмельницьким за те, що мала ця дівчина щиру душу, за те, що складала чудові пісні, які кликали до бою козаків, за те, що вона була голосом України, її талантом:

Таку співачку покарать на горло — та це ж ні що, а пісню задушить. Кожна людина, на мій погляд, повинна бути у взаєминах такою, як Маруся, як її батьки. Вона повинна любити свою Батьківщину і захищати її від ворогів, як робив це батько, Гордій Чурай, який став Орликом у пам’яті народній. Людина, я гадаю, повинна мати щире серце і чуйну душу, бути вірною, відданою у коханні, якими були і батьки Марусі і вона сама. Недарма пісні її живуть у народі, бо складала їх талановита дівчина, яка відрізнялася моральною красою і духовністю. Литиметься, мені здається, її пісня завжди, і залишаться загальнолюдські цінності незмінними, бо правда завжди перемагатиме. Про це мріяла Ліна Костенко, і як мені хочеться вірити, що так і буде!

(Еще не оценили)

Загрузка...

Остап Вишня — воістину народний письменник, один із майстрів гумору і сатири, «чарівник сміху». Сатирик і гуморист зріс на грунті усної народної творчості та кращих здобутків класичної літератури. Він підніс і творчо розвинув їхні славні традиції, ставши письменником-новатором, творцем якісно нового, оптимістичного та виховного сміху.

Не можна без сміху читати його чудові гуморески, такі, наприклад, як «Зенітка» або «Якби моя бабуся встали». Тонким гумором, який тісно переплітається з ніжним ліризмом, сповнені його незабутні «Мисливські усмішки». «Мисливські усмішки» Остапа Вишні — це справді ліричні вірші у прозі, де автор постає перед нами зовсім з іншого боку. Ми ніби бачимо Вишню — поета, який захоплює і нас своїми неповторними «віршами», в яких, звичайно ж, багато гумору та м’якої іронії. Не можна забути ліричного гумору з гуморески «Відкриття охоти» чи «Як варити суп з дикої качки», чи «Сом», чи «З крякухою на озері», чи «Лисиця». Ці веселі побрехеньки з їх головними героями — веселими мисливцями, мисливцями-фантазерами — відкривають нам новий чудовий світ, де живуть, не заважаючи одне одному, людина і тварина. Навпаки, мисливці намагаються охороняти природу, кохаються в пташинці і звіряткові, деревці і квіточці. «Мисливські усмішки» вчать любові до рідної природи,

до її чарівних річок і озер, до її безкрайніх лісів і полів, до її незабутньої краси.

Характерною особливістю «Мисливських усмішок» Остапа Вишні є їх тонкий гумор. Тільки Вишня вміє говорити на повному серйозі про те, що цього аж ніяк не потребує, пояснювати те, що й так усім ясне і зрозуміле. Згадаємо надзвичайно популярну усмішку «Як варити і їсти суп із дикої качки». Виявляється, що на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень один славнозвісний орнітолог довів, що «дикі качки», крім базару (звернемо на це увагу), водяться ще «по лугових озерах та по очеретах…» Це вже ніби давно усім відомо, але цим і досягається ефект комічного. Далі виявляється, що для полювання потрібно взяти руш-* ницю, набої та інше мисливське обладнання: «рюкзак, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць, стопка…» А для чого ж стопка? — запитаємо одразу. І зараз же чуємо лукаву відповідь: «…Щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…» Ну як після цього не назвати Остапа Вишню майстром сміху або навіть чарівником сміху! Про все автор говорить у серйозному тоні, а це створює невідповідність між твердженням і суттю явища. І ця невідповідність викликає сміх. Але найбільшої сили комізм досягає в кінці твору. Все зроблено, щоб «готувати янтарний суп із дикої качки», а тут «дружина чи мама, охнувши, кине вам:

—        Та це ж курка, а не качка!..

Ви авторитетно заявляєте:

—        Це — качка! Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані…

—        А чому в неї горло перерізане?

—        Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати! Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й зарізалась…

В усмішках Остапа Вишні знаходимо свідоме перебільшення зображуваного явища, різкі контрасти між реальним, вигаданим чи розказаним опові-дачем-мисливцем, поєднання дійсного і фантастичного. Та ніде гуморист не збивається на карикатурне спотворення образу чи характеру. Тому такі легкі, такі смішні його гуморески.

Згадаємо славнозвісну «Зенітку». Автор дає поряд із розповіддю діда Свирида про участь у партизанській боротьбі, про його «соприкосновеніє» з ворогом, ще і виклад ряду побутових сцен: дружба з кумом та «сраженія» із своєю дружиною Лукер-кою. Ці «сраженія» і є джерелом сміху. Яскраві контрасти, які викликають щирий сміх, коштовними перлами розсипані по всьому твору. Таким контрастом є порівняння баби Лукерки із «катюшею» — грізною зброєю. Коли йдеться про рукопашний наземний бій з Лукеркою, термінологія добирається з мовного арсеналу солдата-піхотинця: правий фланг, контратака, прорвала фронт, зарані підготовані позиції, опорний пункт і таке інше. Описуючи, як куми падають з груші, гуморист звертається до лексики солдата-авіатора: ас, піке, штопор, таран, рулі повороту, фюзеляж… Неможливо без сміху читати цю чудову гумореску. В роки війни вона викликала бадьорий, оптимістичний сміх, який вселяв тверду віру в нашу неминучу перемогу над ворогом; сміх, що гартував наш гнів і нашу ненависть.

Остап Вишня — продовжувач кращих реалістичних традицій класичної літератури. Він — глибокий знавець народного життя, народних дум, поривів, мови, побуту, звичаїв. Гострота письменницького бачення, політична зрілість, природний талант, високі естетичні принципи сприяли тому, що він став справжнім новатором і змісту, і художньої форми

української сатиричної літератури. Це справжній майстер гумору, який став творцем нового гумористичного жанру — веселої, дотепної, саме вишневої усмішки. І недарма його ще називають «чарівником сміху», бо несе він людям радість, сміх та естетичне задоволення, вчить любити рідну природу і свою Батьківщину.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Герої восьми романтичних новел, що складають роман, — самовіддані борці за нове життя. Зіткнення старого і нового, до того ж в одній родині, призводить до трагедії, що ламає долю усієї сім’ї. Автор називає новелу, в якій розповідається про цю трагедію, — «Подвійне коло».

Починається новела так: «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного…». Це дуже страшно, адже усі вони — вихідці з славного роду, який не раз дивився смерті у вічі. Постає перед нами Андрій, командир загону добровольчої армії генерала Антона Денікіна, і Оверко, що вів «купу кінного козацтва» Симона Петлюри, і

махновці Панас та Сашко, і, нарешті, Іван — командир кінного загону інтернаціонального полку, червоноармієць. Зіткнулися брати разом із своїми загонами «на рівному степу під Компаніївкою», зіткнулися — і почалася кривава боротьба між класами, але в одному «роді», в одній родині. Ось як зустрічає свого брата Андрій петлюрівець Оверко: «Тю-тю, то це ти. брате?!» Зневага та, глузування вчуваються в його словах. Але. відчувши за плечима смерть, Андрій, білогвардійський офіцер, вірнопідданий служака, поверхстроковий вояка за «вєру, царя і отєче-ство, герой Саракамиша й Ерзерума», нагадує Овер-кові слова батька. Мусія Половця: «…тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Та насміхається з цих слів петлюрівець, не розуміє їх: «Рід — пе основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, толі рід хай плаче, тоді брат брата зарубає…». І це не тільки слова, бо перейшли вони в діло, хоч і проклинав Андрій «ім’ям брата і згодою роду» свого рідного брата, а тепер заклятого ворога. «…І поточився Андрій, і заревли переможці, і дмухнув з південного заходу майстро, і стали нерухомо вежі степового неба».

Навіть природа здригається від того, що роблять рідні брати.

Оверко — «чорношличник» — несе з собою смерть, хоч, здається, не повинен цього робити, бо «по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов». Невже ця освічена, культурна людина може убити власного брата? Виявляється, може, якщо брат буде заважати здійсненню його задумів.

Але й Оверко не уникнув своєї долі, яка, «мов хури демонів», прилетіла в обличчі Панаса, розкраяла йому голову. Панас, махновець, опинився на місці бою, маючи чорний прапор. Чекав він, доки Андрій та Оверко «кінчать битися», а вони й кінчили — один мертвий, а другий кволий, — а тоді напав, напав, як чорний крук на свою здобич. Та він і є чорний крук, бо б’ється під чорним прапором, а в минулому був контрабандистом. Не досягають його чорної душі прокльони Оверка, не доходять слова батька: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Відповідає на це замислений Панас: «…рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» Дивним здається, що брати, які вийшли з однієї родини, не мають в ній потреби, не мають потреби один в одному.

Поруч з Панасом знаходиться і 14-річний Сашко. Він ще романтик, і його привабила романтична анархія, яка на все дає дозвіл. Але не завжди вірним здається цьому юнакові обраний ним шлях. Коли він бачить пораненого Оверка, просипаються забуті почуття, згадується стара домівка, тому і каже Сашко голосом старої Половчихи, підійшовши до брата: «Оверку, горе моє».

Гине рід Половців, відбувається страшна трагедія, яка болем озветься у серцях батьків; вбивають рідні брати один одного, не розуміючи, що тільки в родині можна вижити, що тільки родина дає сили, дає любов.

Настає згодом і черга Івана Половця, командира червоного кінного загону інтернаціонального полку. Стояв тепер Панас перед Іваном, стояв «увесь заболочений, ровхристаний, без шапки, довге волосся спадало на шию, високий і дебелий стояв він перед сухорлявим Іваном». Лише перед смертю, що вже заглядала в очі, згадав махновець, вже, мабуть, колишній, слова останні Оверкові: «…а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Але не потрібні зараз ці слова Івану, нічого для нього вони не значать, бо класова боротьба затьмарила усі людські почуття, зробила людину глухою до горя інших. А що може бути страшніше, ніж оця людська байдужість, особливо до своїх братів: «От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас…»? Невже ці люди, ці рідні брати, можуть бути такими безжалісними, черствими? Але можуть, бо, як каже Герт, — «одного роду, та не одного… класу». І це звучить як підсумок, як прикриття війни, що йде між братами, які стоять по різні боки революції. Ця війна страшна навіть для природи, яка після чергового вбивства стає все більше «дощовою»: «На степу… стояла спека, потім віяв рибальський майстро, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу, навіть зливи, а поміж цим тривалися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів…».

Сталася величезна трагедія — трагедія роду Половців; загинули брати, повбивавши один одного, бо стояли між ними то держава, то анархія, то клас. Кожен з братів, помираючи, нагадує переможцю батькову приповідку: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Але зміст її з кожною наступною смертю все більше меркне, аж поки остаточно не заперечується Іваном: «Рід розпадається, а клас стоїть». Клас і рід — ось те, «подвійне коло», з якого не змогли вийти брати Половці, бо оплутало воно їх подвійним кільцем, зашморгнуло подвійним вузлом; і тому ми робимо висновок, шо братовбивство — це справжня трагедія, яка ніколи не повинна більше повторитися.

(2голосов, средний: 5,00 out of 5)

Загрузка...

Найвищий вияв таланту Юрія Яновського — його знамениті «Вершники». Цей роман складається з новел-фресок, кожна з яких відтворює динаміку історії — на тому її повороті, коли руйнується старий світ. Роман відкривається новелою «Подвійне коло», за якою можна прослідкувати страшну трагедію — трагедію роду Половців. Шабельний бій у степу під Компаніївкою — це мовби згусток драматичних колізій громадянської війни, яка до краю загострила й конкретизувала питання політичного вибору. У смертельній битві сходяться п’ять братів Половців: денікінець, петлюрівець, двоє махновців і червоноармієць. «Лютували шаблі і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце…». З перших же рядків ми дізнаємося, що немає згоди між братами, що йдуть вони один проти одного, бо належать до різних класів, бо ураганом пролетіла революція і роз’єднала люблячу колись родину, залишивши   братів по різні боки барикад.

Андрій — білогвардійський офіцер, «поверхстроко-вий вояка». Болить в нього серце за «Росію-матінку!», що «продає» галичанам його брат — петлюрівець Оверко. «Ми не хочемо австрійського ярма», — каже тяжкопоранений Андрій, знаючи наперед, що незабаром прийде до нього смерть, що не пошкодує кулі для нього цей «степовий пірат». Тому і підкреслює Яновський, що «чорний шлик віявся по плечах» у Оверка. Цей «чорний шлик» — ніби смерть, що йде за Половцем по п’ятах, залишаючи тільки чорну землю, змішану з червоною кров’ю полеглих. Андрій перший з п’яти братів згадує слова батька: «…тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Ці пророчі слова проходять через усю новелу «Подвійне коло». Навіть проклинає Андрій Оверка «ім’ям брата і згодою роду», бо тільки перед смертю зрозумів денікінець, що головне в житті — це рід, родина.

Оверко, що «по просвітах в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов», являє собою одного з представників табору петлюрівців. Він командує «купою» кінного козацтва, що, як смерч, пронеслася по степах. «Завзятий і проклятий», — так каже про Оверка один з братів. Але не допомагає йому завзятість і могутність — потрапляє він під безжалісне колесо історії, яке його не забарилося розчавити. А зробило це воно за допомогою його ж брата, Панаса Половця — махновця-анархіста. І тут, в останні хвилини життя, з розкраяною головою, згадує Оверко і батька, і Андрія, і їх слова. Лише зараз стали вони зрозумілі цій людині: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

Панас прибув на місце бою під чорним прапором. Дочекався, коли закінчать битися Андрій та

Оверко, — і тоді напав. Зграя махновців промчала степом на тачанках, «мов хури демонів». Не хвилюють ні їх, ні їхнього ватажка «криваві сльози України, гайдамачать вони «по степах із ножем за халявою». Тільки регоче Панас і : «Рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» Цьому контрабандистові й моряку торговельного флоту, «кремезному, мов дуб», не потрібна не тільки «ненька Україна», а й навіть своя родина, тому й безжально вилітає смерть з його маузера, обірвавши життя Овер-кове. Переслідує рід Половців смерть, бо зіштовхуються не інтереси роду, а інтереси класів.

Поруч з Панасом — чотирнадцятирічний Сашко. Його привабила романтика вольниці, але тепер у хлопця з’являється щось схоже на сумнів. Зіщулившись на тачанці, він згадує рибальське життя, ночі в шаланді і з тугою думає, що назад вороття немає. Ще свіжі у нього згадки про єдність родини, про рідну домівку, про ніжну матір. Але революція розкидала братів, примусила вбивати один одного. Це ще не вкладається в голові у наймолодшого Сашка, тому, побачивши скривавленого Оверка, він промовляє до нього голосом старої Половчихи: «Оверку, горе моє».

Дуже стислими штрихами Яновський обґрунтовує різноспрямованість життєвого вибору братів Половців. Оверко розправляється з Андрієм, Панас — з Оверком. А потім настає черга Івана Половця, командира кінного загону інтернаціонального полку. З якою ненавистю проклинає його Панас: «Проклятий байстрюче, підземна гнида, вугляна душе! Наймит Леніна й комуни…». Ці слова промовляють про глибину переконаності Івана, недавнього шахтаря, непохитного у своїй революційній вірі. Але, відчувши наближення смерті, звертається до нього махновець Панас з тими словами, що чув від Оверка: «…а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Що на це відповідає Іван Половець?

 «Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас…» І як підсумок звучать слова Герта, товариша Половця Івана: «Одного роду, та не одного з тобою класу». В цих словах ключ до назви новели. Рід і клас — ось те подвійне коло, в якому опинилися п’ять синів Мусія Половця; ось у чому їхня трагедія.

«Подвійне коло» зображує боротьбу братів, що належать до різних класів, мають різні інтереси, хоч і вийшли з однієї родини, з одного роду. Гине родина, гинуть люди, що могли працювати на користь Вітчизни, віддавати їй працю своїх рук та чистоту сердець — і в цьому трагедія, трагедія того часу. Залишаються тільки люди, як Іван Половець, щоб продовжити і закінчити справу, що розпочали. Вони будуть «вершниками» революції, «вершниками» нового життя.

(1голосов, средний: 2,00 out of 5)

Загрузка...

Дендрарій «Сокольники» — пам’ятник природи місцевого значення. Дендрарій — це колекція живих дерев та чагарників, що культивуються у відкритому ґрунті. Дендрарії демонструють багатство та різноманітність древесних рослин різних країн і континентів, і таким чином вони широко відкриті для туристів.
Дендрарій «Сокольники» було закладено у 1910 році на площі 1,5 га. Тут ростуть різні декоративні форми ясеня звичайного, софора, граб, бундук, декілька видів горобини, ялівець, особливу цінність представляє гінкго- двулопастий. Пам’ятки садово-паркового мистецтва. Садово-паркове мистецтво — мистецтво створення садів, парків та інших ділянок, які озеленяються. Парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва — найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою охорони їх і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.

Специфіка садово-паркового мистецтва полягає у використанні для організації простору живого рослинного матеріалу, який безперервно змінює своє обличчя, в об’єднанні елементів природи і художньої творчості в єдине ціле. Практика зеленого будівництва включає: створення садів і парків, підбір рослин для різних кліматичних і ґрунтових умов, розміщення та згрупування рослин з урахуванням архітектурних споруджень, водоймами, дорогами, скульптурою, насадження рослин та догляд за ними. Садово-паркове мистецтво виробило різноманітні композиційні прийоми, які умовно можна звести до двох основних принципів: регулярного та пейзажного. Для першого характерна геометрична композиція, для другого — мальовниче розміщення композиційних елементів, які імітують природний ландшафт.
У місті нараховується 36 парків і садів, 150 скверів та бульварів.
Серед парків і садів найдавніший — сад ім. Тараса Шевченка. У ХУН-ХУШ ст. територія нинішнього саду являла природну діброву, яка з півночі прикривала підступи до Харківської фортеці. На початку XIX ст. частина цієї території відійшла до Харківського університету. З часом цю площу упорядили, розпланували, висадили дерева та чагарники. Університетський сад, як його називали, став найулюбленішим містечком відпочинку харків’ян. У 30-ті роки площа саду розширилась за рахунок злиття з Профсоюзним садом.
У 1935 р. при вході в сад з боку Сумської вулиці було відкрито пам’ятник великому українському поетові — Т.Г.Шевченку. З цього часу сад почав носити його ім’я.

Сьогодні сад — один із затишних та чудових зелених куточків міста. Він різниться оригінальним плануванням: радіальні алеї саду зходяться біля пам’ятника, на західному схилі споруджені мальовничі східці з каскадом. До них веде алея із 150-річних дубів. Велич пам’ятника підкреслюють вікові дуби — ровесники міста. Сад прикрашають липові алеї, яскраві квітники та газони, групи сріблястих смерек та темних величних туй. Біля 100 видів та форм дерев та чагарників нараховується у саду. Тут ростуть сосна кримська, дуб червоний (північний), мигдаль махровий, кізіл звичайний, айва звичайна, горобина шведська, тамариск та ін. Частина саду зайнята зоопарком.

У 1893-1895 рр. у північній частині міста молоддю на площі більше 130 га було створено міський парк, названий у 1938 р. іменем О.М.Горького. У його плануванні використано принцип групової посадки дерев різних видів. Добре сполучаючись, вони створюють неповторну гамму кольорів, живописні обриси. Контрастні групи підкреслюють і доповнюють одне одного. Ясна група берез межує з смарагдово-зеленими модринами. Поруч з посадками дуба червоного ростуть сосни звичайні. Групу кленів сріблястих відтіняють темно-зелені дуби черешчаті. Надзвичайно живописні алеї. Чарівність парку надають декоративні чагарники: золотиста форцизія та спірея. Казкову красу зимового парку підкреслюють вічнозелені сосни та ялини. Зараз парк ім. О.М.Горького — найулюбленіше місце відпочинку жителів міста та його гостей.
Лісопарк (що знаходиться в північній частині міста) — це в основному природний ліс, який займає більше 2000 га. Переважаюча порода дерев — дуб черешчатий. Але південна частина парку має елементи регулярного планування. Тут прокладені алеї, створені групові посадки, альтанки, квітники. Центром цієї частини лісопарку є Меморіальний комплекс на честь радянських воїнів та мирних жителів, загиблих під час Великої вітчизняної війни. Тому сюди часто приходять туристи, і цю частину Лісопарку, на мій погляд, можна вважати парком культури і відпочинку та об’єктом туристсько-краєзнавчої діяльності.
Вздовж Московського проспекту на 80 га розташувався парк ім. В.В.Мая-ковського. У 30-ті рр. Нашого століття молодь Тракторного заводу заснувала парк, який сьогодні є місцем масового відпочинку мешканців міста. На сьогодні парк розкинувся на великій території, і важко повірити, що цей зелений масив створений людино., і лише різноманітний склад насаджень свідчить про його походження. Найбільш поширені види дерев — клен американський, тополя срібляста, дуб черешчатий та ін.

Неподалік від промислових підприємств у 1934 р. було закладено парк Артема (Ф.А.Сергеєва). Площа парку складає 120 га. Тут ростуть липа кримська, багато видів тополь, айва звичайна а ніжними рожевими квітками. Багато плодових дерев. У парку працює «Культурний центр-21».
Парк культури і відпочинку 50-річчя СРСР. Під час будівництва цього зеленого масиву використані елементи символіки: група із 50 дубів символізує 50-річчя СРСР, а 15 струнких берез — символ 15 союзних республік Радянського Союзу. Створено липові алеї.

Поміж вул. Пушкінською та Артема на 18 га розкинувся Молодіжний парк. Бережно зберігаються тут, органічно вписуючись у зелений наряд, пам’ятники видатним діячам української культури М.Л.Кропивницькому, художнику С.И.Васильківському. Головна алея парку називається алея Дружби.

(2голосов, средний: 1,50 out of 5)

Загрузка...

Пам’ятники видатним особам. Пам’ятник В.Н.Каразіну — російському та українському просвітителю, громадському діячеві та вченому, ініціаторові заснування харківського університету. Пам’ятник, виконаний за рахунок прогресивної громадськості за ескізами скульптора І.І.Андріолєтті та архітектора О.М.Бекетова, відкрито у 1905 р. на честь 100-річчя заснування у Харкові університету. Первісно він був установлений перед фасадом університетського корпусу на вул. Університетській, але у 1958 році перенесений до нового учбового корпусу на майдані Свободи.

Скоріш за все, у пам’ятнику втілився момент виступу Каразіна на зборах харківських дворян 1 вересня 1802 р. із промовою про необхідність відкриття університету. Фігура трохи подана уперед, жестом правої руки він звертається до слухачів, лівою спирається на тумбу у вигляді фрагменту каннелірованої колони. Передача портретних рис Каразіна, деталей його одягу визначається однаковою ретельністю. Масивний п’єдестал у середній частині має потовщення, яке переходе у нижній прямокутний У перерізі об’єм, основою якого є цоколь тієї ж конфігурації. На 3-х гранях п’єдесталу розміщені написи: на лівому боці — короткі відомості про Каразіна, на бічних — фрагменти висловлювань, що розкривають його роль у розвитку освіти на Україні. На тильному боці закріплений відлитий із бронзи у вигляді картуша рельєф із зображенням панорами села Кручик — вітчизни Каразіна.

У цілому пам’ятник характеризує оповідальність пластичної мови, насиченість аксесуарами. Призначений для установлення безпосередньо перед будівлею, пам’ятник розрахований на 3-бічний огляд. Висота пам’ятника — 7,2 м.

Внаслідок переносу пам’ятника, його зв’язок з історичним середовищем Університетської вулиці втрачений, але теперішнє місцезнаходження пам’ятника теж вдале (влучне). Від величної забудови майдану Свободи він відносно ізольований деревами саду ім.Т.Г.Шевченка. Власне природне, а не архітектурне оточення є фоном та масштабним модулем, який надає виразність композиції та пластиці пам’ятника.

Пам’ятник Т.Г.Шевченку. Ім’я великого українського народного поета, художника, мислителя, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка відомо в усьому світі. Поету установлені пам’ятники в багатьох містах і селах нашої Батьківщини, в зарубіжних країнах. В Харкові монумент великому Кобзарю звеличується в самому центрі міста, в саду Т.Г. Шевченка. Цей пам’ятник — один з найкращих творів монументальної скульптури.

У 1929 р. був проголошений відкритий всесоюзний конкурс на пам’ятник. До здійснення був прийнятий проект скульптора М.Г.Манізера та архітектора І.Г.Лангбарда, над яким автори працювали біля чотирьох років. Цікава історія створення пам’ятника.

Роботи по його спорудженню розпочалися у квітні 1934 р. Для доставки на місце кам’яних блоків була прокладена спеціальна вузькоколійка. Всього на пам’ятник було витрачено 400 т. сірого волинського лабрадориту для п’єдесталу та біля ЗО т. бронзи для скульптур. Останні були виконані у Петербурзі. У виготовленні скульптур в натуральну величину приймали участь скульптори Є.А.Янсон-Манізер, Н.В.Дидикін, Н.А.Астаф’єв та Н.І.Турандін. У роботі над образом великого Кобзаря були використані документальні матеріали, автопортрети Шевченка та його посмертна маска. Для деяких фігур Манізеру позували актори харківського театру «Березіль» (із 1947 р. харківський український драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка) — Н.М.Ужвій, А.М.Бучма, А.І.Сердюк.

Проектом була передбачена також реконструкція Профсоюзного саду (тепер сад ім. Т.Г.Шевченка): створення площадки для пам’ятника та розбивка нових алей. Пам’ятник буз закладений у березці 1934 р. в дні святкування 120-річчя від дня народження поета та урочисто відкритий 24 березня 1935 р.

Композиція пам’ятника поєднує 17 елементів: центральну фігуру поета висотою 5,4 м, яка зведена на 11 метровий трихгранний пілон та оточуючі його 16 фігур висотою 2,7 м, що розташовані на восьми сходах., Зелена зона м. Харкова включає смугу зелених насаджень, що розташовані в межі міста, і зону зелених насаджень в радіусі 50 км навколо Харкова.

Зелена зона м. Харкова розташована в межах Лівобережного лісостепу і степовій зоні. Площа зелених насаджень складає 181 тис.га, у тому числі площа зелених насаджень в межах м. Харкова — 153, 18 га. Із них зелені насадження загального користування (лісопарки, парки, сквери, бульвари, набережні, куточки відпочинку) займають площу 3551,8 га.

(Еще не оценили)

Загрузка...

Я був знайомий із людиною, що знала напам’ять увесь розклад руху потягів, оскільки єдине, що завдавало йому радощів, були залізниці, і він проводив свій час на вокзалі, дивився, як прибувають потяги та як вони вирушають. Він дивувався з вагонів, з сили локомотиву, з розміру коліс, дивувався з застрибуючих кондукторів та з керівництва вокзалу. Він знав кожний потяг, знав, відкіля він приїхав, куди він їде, коли він куди-небудь прибуває та які потяги відтіля їдуть знов, та коли вони мают прибути.

Він знав номери потягів, він знав, у який день вони приходять, чи узгод жений їхній розклад з іншими потягами, чи ні. Він знав, які потяги ведуг поштові вагони, та скільки коштує квиток до Фрауенфельду, до Ольтену, д Нидербіпу чи ще куди-небудь.

Він не відвідував ресторанів, не ходив у кіно, не гуляв, в нього не було н велосипеду, ні радіо, ні телевізору, він не читав ані газет, ані книг, і якби ві отримував листи, він не зумів би їх прочитати. Йому не вистачало для цьог часу, тому що він проводив свої дні на вокзалі, і тільки, коли змінювався розклад руху поїздів, у травні та жовтні кілька тижнів його ніхто більше не бачив.

Тоді він сидів вдома, за своїм столом та вчив напам’ять, читав новий розклад з першої до останньої сторінки, позначав собі зміни, та радів їм. Траплялося також так, що хто-небудь питав його про час відправлення потягу. Тоді його обличчя сяяло і він хотів знати точно, куди подорожують, і той,: хто питав його, обов’язково пропускав час відправлення, бо він не відпускав більше питаючого, не задовольнявся тим, щоб назвати час, він називав відразу номер, кількість вагонів, можливі пересадки, час подорожі; пояснював, що цим потягом можна поїхати до Парижа, де можна пересаджуватись, та коли прибувають, і він не міг зрозуміти, що це не цікавило людей. Але якщо хтось залишав його і йшов далі, не дочекавшись, поки він повідомить усі свої знання, він ставав злим, сварився на людей і кричав їм услід: «Ви не маєте жодного уявлення про залізниці!»

Сам він ніколи не був у потягу. Це не мало також сенсу, казав він, бо він знав наперед, коли приїздить потяг.

«Тільки люди з поганою пам’яттю їздять залізницею, — казав він, — бо коли б вони мали гарну пам’ять, то могли б, як я, запам’ятати час відбуття та прибуття, і їм не треба було б їздити, щоб відчути час».

Я намагався пояснити йому, я сказав: «Але ж є люди, які радіють подорожі, вони охоче подорожують по залізниці та дивляться у вікно, дивляться, мимо чого вони їдуть».

Тоді він розсердився, оскільки він гадав, що я хочу висміяти його, та сказав: «Це також стоїть у розкладі руху, вони минають Лютербах та Дейтінген, Ванген, Шдербіп, Ензінген, Обербухзітен та Хегендорф».

«Можливо, люди примушені їздити залізницею, бо вони десь мешкають»,

—        сказав я. «Це також не може бути, — сказав він, — бо майже всі поверта

ються одного разу, є також люди, які щоранку сідають у потяг та щовечора

повертаються — така погана в них пам’ять».

Та він почав облаювати людей на платформі. Він гукав їм: «Ви, ідіоти, у вас немає пам’яті». Він кричав їм: «Ви проїдете мимо Хегендорфу», та він вірив, що так він зіпсує їм задоволення.

Він гукав: «Ви, дурню, Ви ж їздили вже вчора». А коли люди на це тільки сміялися, він почав стягувати їх з підніжок та благати не їхати потягом.

«Я можу вам все пояснити, — репетував він. — Ви проїдете о 14 годині 27хв. мимо Хегендорфу, я знаю це точно, та ви побачите, ви марно витрачаєте свої гроші, все написано у розкладі руху».

Він навіть намагався побити людей.  «Хто не хоче чути, має відчути»,

—        кричав він. Тоді керівництву вокзалу не залишалося нічого іншого, як ска

зати чоловікові, що йому буде заборонено бувати на вокзалі, якщо він не по

водитиметься пристойно. Та чоловік злякався, бо він не міг жити без вокзалу,

і не міг вимовити жодного слова, він сидів цілий день на лавочці, дивився, як

приходять та від’їжджають потяги, і лише зрідка шепотів собі деякі цифри,

та дивився на людей і не міг зрозуміти їх. Тут, власне, історія має закінчитись.

 Але через багато років на вокзалі було відкрито довідкове бюро. Там за віконцем сидів в уніформі службовець, який знав відповіді на всі питання щодо залізниці. Цьому чоловік з пам’яттю не вірив, і кожного дня він приходив до нового бюро та запитував щось складне, щоб перевірити службовця.

Він питав: «Який номер має потяг, що прибуває о 16.24 щонеділі влітку до Любеку?»

Службовець розгортав книгу та називав число.

Він питав: «Коли я буду у Москві, якщо я поїду відсіль о 6.59?», і службовець казав йому.

Тоді чоловік з пам’яттю пішов додому, спалив усі розклади та забув все, що він знав.

Наступного дня він спитав службовця: «Скільки східців мають сходи перед вокзалом?» — і службовець сказав: «Я не знаю цього».

Тепер чоловік біг через увесь вокзал, підстрибував від радості та гукав: «Він не знає, він не знає».

І він йшов туди та рахував східці, та закарбовував число у своїй пам’яті, в якій тепер вже не було жодного часу відходу.

Потім його вже не бачили на вокзалі. Він ходив тепер по місту від дому до дому і рахував східці на сходах та примічав собі, тепер він знав цифри, що не були у жодній книзі у світі.

Коли вже він знав кількість східців у всьому місті, він прийшов до вокзалу, підійшов до віконця каси, купив собі квитка та в перший раз у житті сів у потяг, щоб поїхати у інше місто та порахувати там східці, та поїхати далі, щоб порахувати східці на сходах у всьому світі, щоб знати те, що не знає жоден і що не може прочитати у книгах жоден службовець.

(За Петером Бікселем)